⚜️62.

Глава 62.

До завтра

Подарунок леді Маргарет безперечно сподобався Емілі. Вона одразу почала розповідати, що чула дуже гарні відгуки про трупу ще при дворі, що іноземці спеціально приїздять подивитися вистави легенди. Говорячи, то з вдячністю зиркала на бабусю, то на Еліана, ніби сама присутність їх обох надавала квиткам ще більшої ваги.

— О, це дуже цікаво, — нарешті озвався Еліан, дивлячись на неї.

Потім перевів погляд на леді Ешфорд.

— Зізнаюсь, геть давненько не був у театрі. Дуже мило з вашого боку, що подбали і про мене.

Він злегка вклонився.

— Обов'язково підемо завтра.

Емілі трохи зашарілася. Леді Маргарет не приховувала задоволення: майбутнє знову сіло за її стіл чемно й вчасно.

— Але дозвольте… мені час, — сказав він, підводячись. — Буду пізно. Після Голіруда маю намір ще зайти до кабінету в читальні. Треба забрати дещо. Тож до завтра.

— До завтра, Еліане, — промовила Емілі й її бабуся майже одноголосно.

— Але не затримуйтеся довго. Вас тут з теплом чекають, — додала леді Ешфорд.

— Не буду довго. Дякую.

Вклонився ще раз — уже коротше — і вийшов, поки вдячність у кімнаті не стала щільнішою за повітря.

У холі пахло хвоєю й воском зі свічок. Місіс Кейтлін мовчки подала пальто, глянула на нього так, ніби хотіла спитати, і не спитала. За дверима вдарив зимовий вечір. Сніг рипів під ногами. Екіпаж він не взяв.

Іти пішки означало мати час бути чесним хоча б із собою.

«Обов'язково підемо завтра».

Слова були ввічливі. І вже схожі на обіцянку, яку він волів би віддати Ніреї. У портфелі лежали динамо й карта. У грудях — два вечори, поставлені поруч, наче вони могли не сперечатися.

Голіруд зустрів його темними деревами й знайомою, протоптаною стежкою до руїн. Ліхтарі парку золотили сніг лише зрідка. Далі починалася та тиша, у якій він уже тиждень крутив ручку намарне.

Еліан зупинився біля каплиці святого Антонія, зняв рукавичку й поклав долоню на холодний камінь.

— Я тут, — сказав майже беззвучно. Не йому навіть. Собі.

Потім відчинив портфель.

Якщо світ ще збирався відповісти, то саме сьогодні: до театру, до Різдва, до того майбутнього, яке в маєтку вже розклали не лише по тарілках, а й по квитках.

Він дістав динамо й почав крутити.

Світло рвонуло зі стін тіні, побігло по потрісканому каменю, вихопило з темряви зламаний карниз і край старого вівтаря. Еліан пішов уздовж мурів, як ходив увесь цей тиждень: крок, оберт ручки, благання, яке вже не мало сорому.

— Відкрийся, — шепотів він. — Хоч ще раз. Хоч на один подих.

Нічого.

Повітря лишалося зимовим. Парк — своїм. Жодного тепла Ард-Ліра, жодного шелесту її сукні між зеленими деревами.

Тоді він підійшов впритул до вівтаря й упав на коліна. Засніжений камінь вдарив холодом крізь тканину. Ручка динамо ще йшла в пальцях, коли він схилив голову й почав молитися крізь сльози, плутаючи слова з її іменем.

— Боже… і всі святі, якщо ви чуєте. Нехай це станеться хоча б ще раз. Нехай востаннє. Нехай я побачу її. Нірею. Нехай скажу останні слова. Невже все скінчилося на півслові? На порозі? На «завтра», яке вже не хоче відкритися?

Він стояв так довго, що світло машини остаточно згасло й настала тиша. Лише сніжинки шелестіли, падаючи на комір пальта й танучи біля щоки, мокрої від них.

Потім підвівся. Покрутив ручку ще раз. Маховик ожив неохоче, видав слабке жовте коло — і знову порожнеча. Жодного іншого світу. Лише руїни, сніг і людина, якій уже не було чого запропонувати небу, крім власного голосу.

З важкістю на душі він склав динамо до портфеля й пішов не до маєтку. До читальні.

Містера Кроуфорда вже не було. Еліан відімкнув двері власним ключем, запалив одну лампу на своєму столі і сів серед карт, не знімаючи пальта. Тут пахло папером, пилом і чорнилом. Тут ніхто не просив його бути майбутнім чоловіком і добрим гостем на Різдво.

Він поклав долоні на план Голіруда й заплющив очі.

Поспішати в дім Ешфордів зовсім не хотілося. Йому треба було побути наодинці. Хоча б для того, щоб спробувати відпустити. Відпустити те, що й так виявилося недосяжним.

Лампа тихо шкварчала. За вікном читальні падав той самий сніг. А на карті під пальцями чотири позначки мовчали так твердо, наче ніколи не були дверима.

Сидів так нерухомо — хтозна скільки.

Довгі тіні від його постаті, від старого глобуса, чорнильних пер і країв карт зливалися з напівтемрявою нічного кабінету. Динамо стояла біля лампи. Ніхто її не крутив.

Але раптом у склі затріпотіло жовтяве світло.

Спершу ледь-ледь. Потім сильніше. Засяяло так, що на стінах проступили рами картин, тонкі золоті лінії, пил у повітрі, мов сніжинки.

Еліан підвів голову, не сміючи повірити.

— Еліане, — пролунав м'який голос.