⚜️61.

Глава 61.

Світлини

Дні минали за днем. Еліан ходив з місця на місце, як людина, що перевіряє замки у власному домі й щоразу знаходить їх наглухо зачиненими. Файф-Несс. Калтон-Гілл. Голіруд. Знову Файф-Несс. Жодного разу перехід не відкрився. Минув цілий тиждень. Світ уперто намагався стати таким, яким був до неї, — з каміном, картами, мокрим пальтом і чемними ранками. Ніби Ніреї ніколи не було.

Він не хотів приймати цей світ за минулий. Докази ж лишалися. Не в повітрі — на столі.

Він сидів за письмовим бюро й розглядав світлини, які сам зробив на фотокамеру Джеймса МакЛауда. Поки ще щовечора міг бачитися з нею, готові відбитки чекали в майстерні. Джеймс уже почав думати, що Еліан і не прийде. Але після кількох останніх невдач той таки забрав їх — мовчки, майже винувато — і відтоді повертався до них щодня, як до рани, яку не можна не перевіряти.

Ось її усмішка. Ось вуста. Ніжна, граційна постава, спіймана на мить, якої більше не було. Він пригадував голос. Сміх. Солодкий смак поцілунку в парку, коли світло ще слухалося їх.

Чому все так скінчилося?

Три точки давно мовчали. Крипта Адвокатес-Лібрері ніколи й не відкривала перехід сама по собі. Щоденника Елеонор Кемпбелл не було — він лишився в її світі, на столі в Айрени. А без щоденника як тепер стати перед бароном Реджинальдом Кемпбеллом? І без нього в крипту зась.

Проте він не забув останніх слів, що пробилися до нього маревом крізь сніг: "У парку Голіра."

Останніми днями він ходив саме туди. І сьогодні ввечері піде знову. Навіть попри те, що якраз сьогодні мала приїхати Емілі.

Леді Маргарет поклала на вуха всю прислугу. Дім мав сяяти. Кришталеві гірлянди, свічки, запах хвої й апельсинової шкірки. Різдво наближалося разом з онучками, і маєток готувався бути щасливим за розкладом.

А Еліанові було не по собі. Майже щодня леді Ешфорд обережно, наполегливо обробляла його розмовами про благополучний і вигідний шлюб. Спершу це навіть здавалося турботою. Потім почало дратувати. Тепер він майже змирився. Якщо переходу немає — усе втрачено. Може, і не варто пручатися. Може, треба прийняти життя, яке можна взяти в руки.

І щоразу, ледь ця думка встигала стати зручною, перед очима знову була Нірея.

Еліан склав світлини в шухляду, але одну лишив на столі. Ту, де вона дивилася просто в об'єктив — ніби знала, що він колись сидітиме над цим аркушем у чужому зимовому кабінеті.

За вікном скрипнув екіпаж.

Унизу місіс Кейтлін уже підвищила голос до молодої помічниці, щоб серветки лежали рівно. Леді Маргарет впевнено стояла в холі в очікуванні.

Еліан глянув на динамо біля чорнильниці. Потім — на світлину. Увечері він усе одно піде до Голіруда. Навіть якщо в домі запалять усі свічки. Навіть якщо Емілі усміхнеться йому так, як личить жінці, у якої попереду заможне життя. Навіть якщо світ вимагатиме, щоб казка нарешті стала лише стосиком світлин у шухляді.

За кілька хвилин у двері постукали.

— Містере Грейс, леді Маргарет просить спуститися.

Еліан одразу зрозумів, чого від нього чекають. Зійти. Бути люб'язним. Усміхатися в міру. Потім — обід, розмови про двір, про справи Емілі, про майбутнє, яке в цьому домі вже розклали по тарілках.

Так усе й було.

Він спускався сходами з важким передчуттям: раптом Емілі, напучувана бабусею, буде не такою, як раніше. Нав'язливою. Пильною. Готовою бачити в ньому не друга дому, а відповідь на лист.

На щастя, побоювання не справдилися.

Емілі стояла в холі в дорожньому, ще не знятому плащі, і трималася напрочуд невимушено. Так само, як минулими зимами, коли дім пахнув хвоєю, а Різдво ще не встигало настати.

— Вітаю, міс Емілі, — сказав Еліан із трохи вимушеною усмішкою, ледь схиливши голову.

— Давно не бачилися, Еліане, — відповіла вона, схилившись у відповідь, і затримала на ньому погляд з-під лоба.

У цьому погляді не було пастки. Була пам'ять. Він раптом згадав довгі зимові вечори: вони втрьох — Емілі, її молодша сестра Мері і він — годинами грали в міста. Треба було вгадати країну, а тоді знайти місце на великій карті, яку він спеціально для цього розгортав на столі. Мері сміялася, коли плутала Лісабон із Мадридом. Емілі сперечалася чесно. Він тоді ще не знав, що карта може вести не лише до країн.

Потім був обід.

Свічки горіли рівно. Леді Маргарет була задоволена самим фактом цього столу. Емілі багато говорила про королеву, про двір, про дрібні церемонії, від яких у сторонніх людей паморочиться в голові, а в неї — ні. Вона розповідала жваво, без кокетства, іноді кидаючи Еліану щось коротке, на кшталт «ви б це намалювали краще за будь-який придворний звіт».

Він дивився на неї і, пам'ятаючи слова леді Маргарет, намагався розгледіти в цій безперечно красивій і витонченій панянці жінку, з якою міг би прожити щасливе життя.

Але бачив перед усім подругу. Сестру за довгими вечорами біля карти. Людину свого світу — правильну, теплу, давно знайому.

І все одно за кожною її усмішкою проступало інше обличчя: сіро-блакитні очі, рука на ручці динамо, голос, який зумів сказати «кохаю» так, що після цього навіть придане в Глазго ставало лише набором гарних слів.