⚜️60.

Глава 60.

Якщо казка скінчилася

Еліан повернувся до маєтку в такому відчаї, що навіть сніг на плечах не здавався зайвим. Місіс Кейтлін визирнула в хол, уже відкрила рот — і він лише мовчки хитнув головою. Вона зрозуміла. Не питала.

У кімнаті він скинув черевики й пальто і впав на ліжко, не роздягаючись. Портфель зісковзнув на підлогу. Динамо в ньому стукнулась глухо, як камінь.

Казка, яка тривала так недовго, скінчилася.

Він лежав обличчям у подушку й думав про несправедливість світу: спершу дає — карту, машину, її голос, її «я кохаю тебе» — а тоді забирає без пояснення. Навіщо було відкривати ці двері, якщо за ними лише холодна порожнеча й луна її імені?

Думки плуталися. Він не помітив, як заснув.

О сьомій у двері, як завжди, постукали.

— Містере Грейс, час вставати.

Пробудження було звичним. Життя — ні.

За сніданком леді Маргарет знову говорила м'яко. Про Емілі. Про добробут. Про графство Ланаркшир, де на онуку чекає маєток біля Глазго — найбільшого міста Шотландії, що його часом називали «другим містом Імперії» через верфі й метал. Про текстильну славу Нью-Ланарка. Про майбутнє, яке можна взяти в руки.

— Це дуже перспективний вибір, Еліане.

— Дякую за турботу, леді Ешфорд. Але я волів би досягати всього своїми силами.

— Так ви й досягатимете. Лише матимете надійний фундамент і надійний тил.

Він слухав. Кивав, коли треба було кивнути. А перед очима стояла Нірея: усмішка, вуста, ніжні долоні, дзвінкий сміх у світлому теплому повітрі її світу. Чашка в його руці, здавалося, була важча за будь-який маєток у Ланаркширі.

Далі був день у Географічному товаристві — карти, олівці, чужі береги. А ввечері знову Голіруд.

І знову нічого.

Він крутив динамо до болю в зап'ясті. Потрусив машиною, майже вимагаючи, щоб та працювала як треба. Світло було. Переходу не було. Карта лежала в портфелі — він перевірив двічі, бо вже бувало: без карти шлях німий. Карта була. Точка була. І його відчай також був.

Невже орбіти таки віддалилися?

Нірея влетіла до пансіонату з таким обличчям, що подруги підвелися ще до слів.

— Селіно! Ліарен! Він не прийшов, — зірвалася вона на плач. — Здається, я втратила його. Наче він був там. Була прохолода. Присутність. Але його не було.

Ліарен обняла її першою. Селіна мовчки притисла долоню до її спини.

— Завтра ввечері підеш знову, — сказала Селіна. — І ми з тобою.

— А вранці — до Талвей, — додала Ліарен уже серйозно. — Може, вона ще щось знайде.

Ночі майже не було. Нірея ворочалась під ковдрою, мокрою від сліз, і шепотіла в темряву те, чого вдень не наважилася б сказати:

— Якщо такий фінал… краще б я ніколи не піднімалася на ту Вежу Морського Світла. Краще б не зустріла його. Ніколи.

Слова пекли. Вона й сама знала, що це неправда. І все одно не могла їх забрати.

Уранці вони втрьох стояли в кабінеті Айрени. Професорка здивувалася не приходу, а його тону. Ще раз звірила джерела, цикли, виписки з щоденника.

— За підрахунками орбіти далі в наближенні, — сказала вона нарешті. — Спад є, розриву немає. Якщо перехід не відкрився, проблема, найімовірніше, в іншому.

— У чому? — хрипко спитала Нірея.

Айрена помовчала.

Потім, ще раз глянувши у виписки, відповіла:

— У точці. У світлі. У тому, чого не вистачає між вами двома й полем. Я цього ще не бачу. Але списувати все на розходження систем — зарано. І неправильно.

Нірея не знала, що з цим робити. Знала лише дорогу.

Увечері вони пішли до комплексу святого Голіра вже втрьох. Шукали біля дерева. Біля каплиці. Навіть у храмі, де голос летів у високі склепіння й не знаходив відповіді. Ліарен кликала його на ім'я. Селіна перевіряла кожну галявину, де Еліан міг би з'явитися зі світлом в руках.

Нічого.

Повний розпач, від якого навіть точні слова Айрени не гріли: орбіти ще близько. А вони — уже ні.

І знову — важка ніч...

Еліан лежав у темряві маєтку й перебирав усе, як карту з помилкою в масштабі. Машина є. Карта є. Точка була та сама. Чого бракує? Може, її руки на ручці? Може, дня? Може, права взагалі більше немає. За вікном падав сніг, і кожна сніжинка здавалася посланням з відмовою.

Нірея в пансіонаті не спала теж. Ворочалася, притискала долоні до грудей, де ще вчора не було порожнечі. Якщо орбіти зближені, чому повітря в Голірі лишилося лише холодним слідом? Що вони роблять не так? Айрена казала: проблема в іншому. «Інше» було гірше за будь-яке розходження зір — бо не мало назви.

Ранок прийшов звичний. Там і там.

О сьомій у двері Еліана постукала покоївка. У Ніреї в пансіонаті дзенькнув дзвоник на пробудження й заняття. Обоє встали, як люди, яким світ не зробив винятку.

За сніданком леді Маргарет знову говорила про Емілі. Про Глазго. Про те, що вдале подружжя відчиняє не лише дім у графстві, а й двері ближче до двору. Голос був лагідний. Майбутнє — щільне, як сукно. Еліан дивився в чай і бачив інше обличчя.