⚜️59.

Глава 59.

Дві тиші

Ранок після розмови з леді Маргарет не відпускав Еліана навіть тоді, коли він ішов засніженими вулицями вранішнього Единбурга. Не відпустив і в улюбленій читальні Королівського географічного товариства. Еліан складав карти у своєму кабінеті, підточував олівці, звіряв умовні позначки на старому плані Голіруда — і все одно чув її голос: "дім, ім'я, спокій".

Близько полудня до кабінету постукав бібліотекар містер Кроуфорд.

— Так, містере Кроуфорд. Чим зобов'язаний?

Той трохи знітився, проте стояв на своєму.

— Еліане, чи не була б ваша ласка нарешті повернути дев'яте видання «Британської енциклопедії»? Перепрошую за настирливість, але ви обіцяли ще минулого місяця. Видання свіже, ним цікавляться, а мені немає чого дати відвідувачам натомість.

— Авжеж. Перепрошую, що забув. Сьогодні ж принесу. Я взяв її до маєтку Ешфордів показати онучкам леді Маргарет. А поки що візьміть атласи, що теж залежалися в мене.

Уже за кілька хвилин Еліан приїхав екіпажем назад до маєтку.

Не встиг він піднятися до своєї кімнати, як місіс Кейтлін перестріла його на сходах: леді Ешфорд знову просить вас униз.

Господиня сиділа вже не так, як за сніданком. Біля руки лежав розгорнутий лист. Тонкий папір, і рівний жіночий почерк на ньому.

— Емілі пише тепло, — сказала леді Маргарет невимушено, наче про погоду. — І розумно. Як завжди.

Еліан став біля столу, не сідаючи.

— Вона згадує про вас. Питає, чи не занадто ви себе завантажуєте роботою взимку. Турбується. Це багато про що свідчить, Еліане.

Він мовчав.

— Родина Ешфордів ніколи не дивилася на шлюб як на угоду, — м'яко додала вона. — Але якщо вже говорити відверто… Емілі не буде нужденною. Придане у неї гідне. Дім у графстві Ланаркшир.

Вона зиркнула на енциклопедію, яку Еліан тримав під пахвою.

— До речі, з пристойною бібліотекою, — додала. — Ім'я, яке відчиняє двері навіть у Лондоні. Жінка з її положенням може обрати кого завгодно. І все ж вона пише сюди. До цього дому. Де перебуваєте й живете ви, Еліане.

Кожне слово було люб'язне. Саме тому било точніше за докір.

— Я просив час, — тихо сказав він.

— І ви його маєте. Я лише не хочу, щоб ви думали, ніби обираєте між почуттям і порожнечею. Ви обираєте між невідомим і життям, яке можна взяти в руки.

Еліан постояв ще кілька хвилин, наче шукав відповідь, якої в нього не було. Потім вклонився й вийшов, намагаючись зберегти спокій. Але спокою вже геть не було.

У кімнаті дістав динамо й покрутив ручку, наче та могла допомогти. Світло було. Світу Ніреї — ні. Стіни маєтку стояли твердо, свої, глухі до будь-якого іншого неба.

«А що, як орбіти вже розійшлися?»

Думка прийшла посеред цього дня і більше чомусь не йшла.

Тим часом у Ард-Лірі Нірею після останньої пари знову викликали до кабінету Талвей. Айрена не запросила її сідати — часу для довгих розмов не було. Стояла біля шафи з чорним томом, ніби щойно сперечалася з мертвими.

— Я обіцяла вам ясність до вечора, — сказала вона. — Ось вона, наскільки взагалі можлива.

На столі лежали виписки. Короткі. Сухі.

— Зорезнавці Каледорії ніде не засвідчили повного перетину межі. Ані в офіційних каталогах, ані в закритих. Є мандрівники. Але немає переселенців. Людина могла з'явитися, бачити, говорити, навіть лишити річ. І мала повернутися. Або зникала так, що про неї лишався тільки знак із двох півкіл.

Нірея стояла, тримаючись за спинку стільця, аж пальці побіліли.

— Тобто лишитися неможливо.

— Записаного успіху немає, — обережно поправила Айрена. — А незаписане нас не рятує. Обмежений доступ. Коротке поле. Межа, яка тримається лише в точці й лише певний час. Ви хочете почути щасливу, успішну історію. Архів хоче сказати вам історію відстані.

— То навіщо тоді динамо?

Айрена глянула на креслення, яке Нірея принесла вранці.

— Щоб побачити. Не щоб переїхати назавжди. А щоб досліджувати, вивчати, і вчитися. І якщо спад циклу вже почався, навіть побачити буде дедалі важче.

Нірея вийшла з кабінету з відчуттям, що під ребрами забрали навіть не надію — право на неї. Ліарен і Селіна чекали внизу. Вона лише похитала головою.

— Увечері я все одно піду...

Еліан вийшов до Голіруда, коли енциклопедія була у містера Кроуфорда, а над Единбургом уже сіріло. Сніг рипів під ногами. Дерева стояли чорні, руїни каплиці вкриті снігом.

Він дістав динамо з портфеля й почав крутити. Пройшовся вздовж однієї стіни, потім іншої. Але чомусь нічого не відбувалося. Тиша була аж оглушлива. Лише шелест снігопаду та сухий скрегіт ручки в долоні. Ходив. Крутив. Знову думав: а що, як орбіти вже розійшлися? Що, як учорашній крик крізь спалах був останнім дозволеним звуком?

Обійшовши руїни каплиці святого Антонія кілька разів, він до хрускоту стис динамо в долоні, до сліз, яких ніхто не мав бачити. Раз чи двічі повітря ніби потеплішало. А потім здалося, що між стовбурами майнуло світле волосся. Він гукнув її ім'я. Відгукнувся лише вітер і луна. Більше ніхто.