⚜️58.

Глава 58.

Нікому нічого

Ранок у Ард-Лірі був ясним і звичайним. Саме це найбільше чомусь різало Нірею по-живому: місто жило так, наче орбіти нікуди не зсувалися і ніби вчора на порозі Ард-Шуіла ніхто не зникав.

Ліарен мовчки поправила їй комір. Селіна вклала в сумку світлописи й малюнки Еліана окремим тонким згортком.

— Якщо вона запитає, звідки креслення, — тихо сказала Селіна, — не вигадуй зайвого.

— Я знаю, — відповіла Нірея.

Знала. І все одно не була певна, де саме пролягає межа між необхідним і небезпечним.

Університетська будівля зустріла її вже знайомим холодом каменю й тихим гулом голограм у холі. На другому поверсі коридор був майже порожній. Нірея зупинилася перед табличкою:

«Професорка Айрена Талвей.
Зорезнавство. Прадавні мови та зниклі культури.»

Постукала.

— Відчинено.

Айрена Талвей сиділа за столом так, неначе не вставала з нього від учора. Волосся зібране. Сірі очі — гостріші, ніж минулого разу. Поруч із розгорнутими світлописами виднілася шкіряна палітурка щоденника Елеонор Кемпбелл.

— Панно Ніреє. Я чекала, що ви прийдете не раніше, ніж через кілька днів.

Нірея ступила всередину й поклала згорток на край столу.

— Ми дещо знайшли більше.

Айрена не всміхнулася. Лише кивнула на стілець.

— Тоді сідайте. І цього разу — менше обережності. Вона вже коштувала нам часу.

Нірея розгорнула світлописи сторінок старого зшитка. Два півкола на берегах. Креслення телескопа Ард-Шуіла, механізму Вежі Морського Світла, годинника святого Голіра. Поруч — олівцеві аркуші Еліана: динамо, рамка, уривок вирваної сторінки.

Айрена довго не говорила. Пальці зупинилися на рисунку корпуса машини.

— Хто це малював?

Нірея збентежено ковтнула.

— Людина, якій можна вірити.

— Це не відповідь.

— Поки що — єдина, яку я можу дати.

Вони дивилися одна на одну кілька секунд. Потім Айрена перевела погляд на щоденник, відкрила його на закладці й поклала поруч із копією зшитку. Символи лягли в один ряд майже без зусилля. Навіть Нірея, яка не читала цієї мови, бачила: це був той самий почерк світу, якщо не тієї самої руки.

— Ви маєте рацію в одному, — тихо сказала професорка. — Це не студентська знахідка. І не випадковий орнамент.

Вона встала, вийняла з шафи той самий чорний том чотирьохсотрічної давнини й розгорнула його вже не навмання. Під двома півколами знову стояв неперекладений рядок. Айрена провела по ньому пальцем і вперше за цей ранок здалася не суворою — втомленою.

— Ви питали мене очима ще минулого разу, чи я щось зрозуміла. Зрозуміла не все. Але досить, щоб не спати.

Нірея подалася вперед.

— Це рік зближення, чи не так?

Айрена підвела на неї очі.

— Так.

Слово впало просто, без урочистості. Тому було ще важче.

— Яка фаза? — спитала Нірея. Голос майже не здригнувся.

— Не початок. І вже не середина. — Айрена закрила том, але руку лишила на палітурці. — За моїми попередніми звірками з щоденником і з університетськими циклами ми ближчі до спаду, ніж до підйому. Скільки точно лишилося — тижнів, днів — я ще не скажу. Бо сторінки, які мали б це пояснити, хтось вирвав давно. І не з вашого зшитка лише.

Нірея стиснула краї стільця.

— Без рівного обертання поле не тримається, — прошепотіла вона.

Айрена різко глянула на неї.

— Де ви це взяли?

— З того самого зшитка. Там, де обрив.

Професорка повільно сіла. Тепер у її обличчі не було місця для гри.

— Панно Ніреє. Я більше не питатиму ім'я людини з олівцем. Не сьогодні вранці. Але я питатиму інше. Ця машина на кресленні — вона у вас є?

Нірея подивилася на малюнок динамо. На порожні свої пальці, які вчора докручували повітря.

— Не у мене.

— І все ж вона існує.

— Так.

За вікном проплив аерокар. У кабінеті пахло старим папером і окисленим металом застібок, що тримали їх укупі. Айрена зняла окуляри, потерла перенісся й знову надягла їх, ніби рішення вимагало ясності не лише розуму.

— Тоді слухайте мене уважно. Ви не підете з цим до інших викладачів. Не покажете креслення нікому на факультеті. І не шукатимете поріг навмання. Якщо носій світла знову запрацює — це має статися в одній із трьох точок. Ви їх уже знаєте.