Епілог

Сонце схилялося до заходу, заливаючи подвір'я теплим, золотавим світлом. Назар сидів на низькому ослоні, тримаючи на колінах дворічного сина. Хлопчик, розкривши від захвату рота, стежив за засмаглими батьковими руками: із-під гострого ножа пахучими сухими стружками осипалася липа, відкриваючи гладкі й округлі боки новенького полумиска.

Навколо них у сухому поросі поважно товклися строкаті кури, гордовито походжали півні з яскравими гребенями, а коло ночов із водою ґелґотали гуси й качечки.

За свіжим, білим тином новенької хати широко простягся їхній шмат землі, густо засіяний важкою пшеницею та соковитою городиною, що обіцяла багатий урожай. Біля довгого дерев'яного столу, вистеленого вишиваним рушником, лунав дзвінкий жіночий сміх. Мирося разом із Зоряною, чий живіт уже дуже помітно округлився сорочкою, поралися біля накриття, виносячи свіжий хліб, зелень та глиняні глечики.

Поруч сміявся Андрій. Чоловік обережно, але міцно тримав на руках свою малу золотоволосу донечку. З кожним легким поштовхом угору дівчинка злітала в синє небо й щасливо, дзвінко верещала від захвату. Андрій ловив її, даруючи доньці свою щиру, білозубу посмішку, у якій більше не залишилося й тіні колишнього болю.

Назар тепло всміхнувся, споглядаючи це мирне щастя, але вже за мить його обличчя раптово спохмурніло. Десь у глибині грудей, просто коло серця, знову нестерпно заклубочилася знайома, застаріла тривога.

Третій слід... Той самий проклятий слід, що загубився далеко у диких, неприступних горах... Вони за ці роки обнишпорили чимало байраків, але так і не знайшли Матвія Вуса… І доноси від дозорних припинилися вже давно, тож нових хрестиків на мапі Вернигори більше не було… Що сталося з цим проклятим душогубом? Чи сконав він десь у ярку, скрутивши собі в'язи від божевілля? Чи побіг ще далі, заливаючи кров'ю і жахом чужі землі? А може, знайшов у темних хащах прадавніх лісів мольфарів і ті вилікували його прокляту кров? Найгірше всього — якщо той просто заліг у глибокий барліг, зачаївся й терпляче чатує... А якщо ця скверна всередині нього множиться, отруюючи інших?

Важка, прохолодна долоня м'яко лягла Назарові на плече. Вовкозуб підвів очі й зустрівся поглядом з Андрієм. Бабій опустив доньку на траву й без жодного слова, єдиним лише поглядом показав, що розуміє тривогу побратима так само виразно, як і власну.

Назар криво всміхнувся у відповідь. Скинувши важкі думки, підхопив на руки сина, підвівся й разом із Андрієм попрямував до столу, де на них чекали посміхнені Мирося та Зоряна.

Врешті-решт, що б не ховалося в гірській пітьмі, Назар був не один. І бачить Бог: якщо настане нова скрута й прокляття знову вийде з темряви, кожен із них без вагань стане стіною, щоб захистити один одного, свої родини й свою землю.

Дякую вам, дорогі друзі, що дочитали цю історію до кінця та були разом з героями під час їх непростих випробувань! Для них і для мене, як Оповідачки, ваша підтримка була дуже-дуже важливою!