Сповідь звіра

Свічки на вівтарі непевно й сполохано тріпотіли, кидаючи хиткі, тьмяні відблиски на похмурі, потемнілі від часу обличчя святих на старих іконах. Тварюка лежала, розпластавши всі чотири лапи, і жалісно скавчала від пекучого болю, притиснута до підлоги важкою сіткою із плетених ланцюгів. Темна кров із розсіченої морди повільно скрапувала на половиці, а сморід попаленої шерсті заповнив увесь простір зачиненого храму.

Присутні напружено завмерли, відхекуючись від бігу і розуміючи, що це лише коротка, оманлива передишка, бо прокляту істоту так просто не здолати.

Мирося раптом помітила на підлозі невеликий дерев'яний предмет, який відкотився від затиснутого в лещата звіра. Опустившись на коліна дівчина  тремтячими від страху пальцями взяла його за гладку ручку. Це був простий музичний інструмент: прямокутний зубчастий кругляк зі стрижнем, що під час обертання з сухим тріском стрибав із паза в паз. На ручці теліпався обривок розірваної мотузки, ніби істота до останнього носила цей предмет на шиї, мов єдиний спогад із минулого життя.

Дівчина згарячу покрутила дерев'яну рамку навколо кругляка. По мовчазній церкві пролунав гучний, потужний тріскучий звук. У ту саму мить звір під ланцюгами жалібно й пронизливо застогнав, чисто людським, сповненим болю голосом. Волосся на головах присутніх миттю стало дибки.

У пам'яті Миросі спалахом виринули слова Андрія про те, що козацькі прізвиська ніколи не давалися абияк… Також вона знала, що через свій пронизливий шум деркачі могли застосовуватися вартовими на козацьких вежах для подачі сигналу тривоги або передачі умовних знаків у нічний час чи під час туману, коли видимість була обмеженою.

— Деркач... — пересохлими губами зашепотіла Мирося, підводячи очі, повні дикого здогаду. — Назаре... Андріє... Це Омелько Деркач!

Назар і Андрій заклякли, витріщивши очі на прибиту ланцюгами потвору, наче їх ударило громом. Отже, вони тепер визначили й другого козака, що разом із Сашком Чорним повернувся з того лихого походу.

— Омелько? — першим витиснув із себе Андрій. — Омелько... чуєш мене? Ти ж людина, згадай!

Звір під сіткою заборсався, важко сопучи й пускаючи криваву слину на старі дошки підлоги. Чуючи знайомий, рідний тріск деркачки та власне ім'я, яке так довго не лунало у звертанні до нього, покруч раптом забився в судомах. По церкві рознісся моторошний, сухий хруст кісток. Тіло потвори почало ламатися, випрямлятися, підіймаючи важкі ланцюги й на очах набуваючи знівечених, але цілком людських рис.

Шепіт молитви гарячою хвилею розлився похмурим храмом. Усі упали на коліна, зчепивши тремтячі пальці й поспіхом просили в Бога порятунку для себе і цієї стражденної душі.

Тіло під ланцюгами змінювалося щохвилини, кістки ставали на свої місця, а цупка шерсть відступала, лишаючи за собою зранену шкіру. І ось перед очима постав молодий козак. Русявий чуб налип на спітніле чоло, на щоці виднівся давній шрам, а поряд палала свіжа, кривава рана, нанесена шаблею Андрія. Він був геть без одягу, увесь покритий смугами давніх забитих місць, шрамами й свіжими опіками від смолоскипів. Особливо спотвореним виглядало праве коліно, посічене глибокими, білястими рубцями.

Чоловік, важко хитаючись і ридаючи в голос, підвівся на коліна, скутий у рухах сіткою. Вмиваючись сльозами, незграбно перехрестився й почав гарячково промовляти молитву разом з усіма.

— Господи... Пробач мене, Господи! — голос зривався на болісний, дитячий фальцет. — Як давно... як давно я не був у твоєму святому храмі!.. Не місце мені тут! Не місце! — раптово заревів він, обхопивши голову обпеченими руками. Тіло досі ламало й трусило, м'язи під шкірою ходили ходуном, ніби будь-якої миті скверна могла взяти гору й повернути йому звірячу подобу.

Назар, не зводячи з побратима уважного погляду, повільно наблизився й теж опустився на одне коліно прямо перед побратимом.

— Чому не місце, Омельку? — стиха промовив Вовкозуб. — Ти ж дитя Боже. А Він завжди прощає своїх дітей, скільки би бруду вони на себе не наліпили…

Омелько моторошно, божевільно розсміявся, підводячи догори сплутані ціпками руки, із яких текла кров.

— Я не дитя Боже! — закричав так розпачливо, аж відлуння вдарило в церковні хори. — Я тварюка остання! Я проклятий на віки вічні!

По спинах присутніх пробіг крижаний дрижак. Приміщення знову обдало потойбічним холодом.

— Вона не хотіла... — Омелько забився в судомах витріщаючи божевільні очі на ікони. — Вона не хотіла! А ми... ми це зробили! Ми покарані! До самої смерті і після неї!

Обійнявши власні плечі козак почав розгойдуватися із боку в бік, промовляючи глухо, ніби занурений у транс:

— Господи! Ти ж знаєш! Я казав Чорному її відпустити, казав! — Омелько захлинувся відчаєм, впиваючись нігтями у власні груди. — Я не став... Лише тримав за руки, поки він та Вус її... Але я — ні! Ні-ні-ні!

Розпачливий крик знову ударився об високі церковні стіни та розбився об тяжку мовчанку навколо. Повітря в храмі ставало густим і задушливим. Вiд полум'я свічок поплив сивий, їдкий дим, який упевнено клубочився церквою. У його химерних вигинах почали вирізнятися риси жіночого обличчя: знівечені вуста, запалі очниці та довге, кудряве волосся, що ворушилося й перепліталося, мов отруйні змії. Це марево повільно повзло по дошках підлоги, зашморгом обвиваючи знівечене тіло Омелька й всмоктуючись у його рани.

Тим часом біля колони Андрій ледь утримував свідомість від невимовного болю. Повільно опустивши погляд на роздерту литку козак умить сполотнів. Рвана рана запеклась чорною скоринкою, але нога пульсувала, наливаючись свинцевим болем. Навколо розсіченого м'яса шкіра взялася синявою, а крізь неї густо пробивалося темне, жорстке волосся — його було набагато більше, ніж чоловік мав від природи.

Андрій перевів важкий погляд на Зоряну, яка припадала поруч, затиснувши долонями вуста. Пальці, тремтячи, намацали на поясі важку рукоять самопалу, зарядженого тією самою єдиною срібною кулею з власної сережки. Простягнув зброю дівчині.