Пастка

Дівочий пронизливий крик розірвав передвечірню тишу, наче лезо, сполохавши зграю птахів, які щойно вмостилася на ночівлю у кронах старих лип.

— Дідько... Ще ж зарано! — вигукнув Назар, умить пополотнівши й переглянувшись із Андрієм.

Сутінки щойно почали спускатися на Тернівку. Отець Олег тільки-но відзвонив у важкий дзвін, і по селу ще досі  лунав глухий гуркіт масивних засувів, якими місцеві гарячково зачиняли свої хати. Андрій та Назар ледь вмовили священика дозволити їм уночі господарювати в храмі. Саме зараз вони разом перевіряли, чи міцно забиті й зачинені вікна, аби, потрапивши всередину, звір не мав жодного шансу вирватися. Проте часу на роздуми й перевірки більше не лишалося. Приманка спрацювала надто швидко. Потрібно було діяти негайно.

— Ховайтеся! — вигукнув Назар наляканому священику,  прожогом кинувшись разом із Андрієм із церковного подвір'я в напрямку, звідки лунав крик.

Отець Олег довго не борсався: перехрестившись тремтячими пальцями, схопив найдорожчу ікону Божої Матері й гарячково поліз із нею на дзвіницю, одразу затягнувши за собою мотузяну драбину.

Зі зброєю напоготові козаки влетіли на центральну вулицю, де за домовленістю мали повільно проходжатися дівчата. Минулої ночі потвора лишилася голодною, а отже, мусила миттю відгукнутися на живину. Але посеред порожнього шляху стояла лише Мирося — бліда, мов смертельне полотно, зі зчепленими на грудях тремтячими руками.

— Миросю! Жива?! — Назар у кілька стрибків кинувся до неї, хапаючи за плечі й гарячково оглядаючи, чи немає крові.

— Я... я ціла! Це не я! — задихаючись, вимовила тремтячими губами дівчина, вказуючи пальцем у бік темного провулка. — Зоряна! Вона ще досі не прийшла, і…

Крик продовжував лунати з іншого боку вулиці — рваний та сповнений смертельного жаху.

— Зоряно! — рикнув Андрій, чий вираз обличчя одразу змінився від дикого розпачу. Чоловік прожогом, не розбираючи дороги, з оголеною шаблею напоготів, кинувся туди, в пітьму між хатами.

Назар навіть не встиг його  схопити за жупан, щоб спинити — Бабій мчав на той крик, мов одержимий, готовий розірвати звіра власними зубами.

***
Зоряна гарячково поспішала крізь сутінки, серце калатало десь у самих скронях. Дівчина ледь вирвалася з власної хати: після її раптового зникнення минулої ночі батьки заперли всі двері й не зводили з доньки суворих, підозрілих очей. Лише вдавши, що лягає спати, та дочекавшись, поки виснажені страхом батьки перевірили «сон» доньки й нарешті поснули самі, дівчина безшумно вислизнула за поріг. Вона до нестями боялася запізнитися. Думка про те, що Мирося лишиться на вулиці сам на сам із темрявою, гнала її вперед.

Та не встигла Зоряна пройти й кількох кроків від рідного тину, як із густої, лиховісної тіні між хатами назустріч їй повільно виступило темне, потворне створіння.

Такого дикого, сковуючого жили жаху дівчина не відчувала ще ніколи в житті. Істота навпроти була настільки відразливою, що такий покруч міг бути виплеканий лише самим Дияволом у найтемніших колах пекла. Хижа вовча паща, роззявлена в огидному оскалі, густо була вкрита запеченим в крові хутром, але пересувалося це бісове дитя на двох людських, хоч і деформованих, ногах. Потвора мала скалічені людські вуха й неприродно випнуту, масивну грудну клітку, що важко здималася від сиплого подиху. З гострих іклів на вогку землю капала тягуча слина. Побачивши дівчину, це породження пекла глухо загарчало й випнуло пазурі.

Зоряна заволала що було сил і її пронизливий крик розітнув вечірню тишу Тернівки. Дівчина круто розвернулася й здеревілими від переляку ногами кинулася навтьоки.

«Матінка Божа, Матінка Божа...» — беззупинно линуло в спалахуючому від паніки розумі. Крізь суцільний жах і задишку пробивалась єдина надія на порятунок: «До церкви! Треба бігти до церкви!».

Спочатку дівчину рятувало лише те, що звірюка була ще чумна від незавершеного, болісного перетворення. Потвора незграбно завалювалася на бік, біжучи на двох кінцівках, кульгаючи на праву сторону і розсікаючи повітря лапами. Але під час погоні, відчувши запах свіжої крові й дівочого страху, звір із диким хрустом суглобів остаточно набув вовчої подоби. Істота впала на всі чотири м'язисті лапи — і її швидкість зросла втричі. Пазурі з тріском виривали грудки землі, важке дихання хижака вже пекло Зоряні в спину. Дистанція між ними скорочувалася з кожним божевільним стрибком.

Та раптом із-за повороту провулка, за частку секунди до того, як потвора мала замкнути ікла на дівочій шиї, виринула чоловіча постать.

— Геть, бісова падлюко! — оскаженіло рявкнув Андрій.

Нічого не розбираючи, козак на повному ходу врізався у простір між звіром і Зоряною. Тварюка, сполохана раптовим нападом, шарпанула його страшними пазурями просто по жупану. Андрій важко злетів із ніг і всією вагою впав на Зоряну, накривши її своїм широким тілом та затуливши від навислого жаху.
Дівчина лише стишено й безсило зойкнула, відчувши, як гарячі руки міцно притискають її до вогкої землі.

Але звір не відступив. З диким сичанням потвора вчепилася іклами козакові прямо в литку, розриваючи сукно й м'ясо до самої кістки.

— А-а-а-агх! — несамовитий крик болю вирвався з грудей Андрія. Світ перед його очима на мить спалахнув багряними іскрами.

Поборовши пекучий біль єдиним лише зусиллям люті, Бабій вивернувся й наотмаш, із залишків сил, рубанув сталевою шаблею по потворній вовчій морді. Лезо з сухим хрустом розсікло шкуру від перенісся до вилиці. Густа, темно-червона кров гарячим струменем бризнула вбік, повністю заливши одне око тварюки.
Звір болісно й тужливо завив, відскочивши на пів кроку й гарячково трясучи закривавленою головою.

— Вставай! Біжимо! — задихаючись, прогарчав Андрій.

Незважаючи на роздерту, скривавлену ногу, він ривком звівся сам і підхопив Зоряну під пахви. Кульгаючи й майже тягнучи дівчину на собі, Бабій кинувся вперед, через порожню центральну вулицю — прямо в бік церковного подвір'я. Але засліплена на одне око, оскаженіла від власного болю потвора струснула кров із морди, глухо загарчала й знову кинулася слідом, загрозливо скорочуючи відстань з кожним божевільним стрибком.