Повернення до Тернівки

— Яке ще нічне полювання?! — войт Гаврило Петрович міряв світлицю важкими, злими кроками. Від його грузного, розпливчастого тіла дубові мостини жалібно й пронизливо скрипіли на кожному кроці, немов конаючи. — Геть подуріли, бісові діти?! Чи вам життя не любе?!

— Так а що ви пропонуєте, пане войте? — спокійно, аж занадто глухо промовив Назар. Козак сидів на широкій лаві під іконами, важко поклавши засмаглі передпліччя на коліна. — Самі ж кажете, що вдень ця звірюка з нори не вилазить, а ваші пошуки по байраках лише нові шматки м'яса збирають.

Андрій підпирав спиною масивні вхідні двері, склавши широкі руки на грудях. Він із лінивою зверхністю, але непохитно блокував шлях молоденькому писарчуку Богдану, який уже третій раз гарячково намагався прослизнути в світлицю з паперами. Кожен порух писаря Бабій пересікав лише одним важким поглядом і ледь помітним рухом плеча.

Мирося ж мовчки стояла біля вузького вікна. Дівчина ледь помітно відхиляла полотняну фіранку, пильно чатуючи за двором. Потрібно було стежити, чи бува не йде хтось із занепокоєних селян до хати войта — зайві свідки, здатні впізнати в Назарові «кульгавого звіра» й підняти ґвалт із вилами, їм зараз були не потрібні.

— Та ви хоч бачили, що воно вночі робить?! — не вгамовувався Гаврило Петрович, розмахуючи короткими пухкими руками й розбризкуючи слину. — Воно ж двері в хати виламує! Я своїх людей під це бестієве ікло підставляти не дам!

— А нам і не треба ваших людей, — простягнув Андрій, не зміняючи розслабленої пози біля дверей. Його голос звучав знущально-спокійно. — Ми й самі якось упораємося, своїми силами. Нам зайвий ґвалт і натовп зляканих хлопів теж без потреби.

Войт раптово завмер посеред кімнати. Скрип підлоги увірвався. У бігаючих, запливших жиром оченятах спалахнула гарячкова думка. Це ж був ідеальний, просто-таки небесами посланий шанс нарешті позбутися цієї проклятої скверни, не ризикуючи власною шкурою чи посадою перед старшиною!

— То що... що вам від мене треба? — вже значно тихіше, з підозрою запитав Гаврило Петрович, переводячи погляд із Назара на Андрія.

— Нам потрібно багато міцних залізних ланцюгів. Це так точно, — Назар звівся з лави, випростовуючи плечі й одразу пригнічуючи войта своєю статурою. — А що ще — ми обміркуємо й скажемо до завтрашнього вечора. Сьогодні вночі ніхто нікуди не піде, ми мусимо добряче підготуватися.

Войт криво й глузливо всміхнувся, підкрутивши рідкий вус:

— Тоді й вам пропоную носа на вулицю вночі не потикати, панове козачки. А зачинитися в якійсь хаті на всі засуви, поки ще є час... Бо сонце о цій порі сідає швидко.

Чолов'яга провів рукою в бік вікна, і всі мимовільно занурили погляди в шибку. На горизонті вже кривавилася тонка, лиховісна смуга заходу, що палала над степом, пророкуючи швидке й невідворотне завершення дня і початок нової, сповненої жаху ночі над Великою Тернівкою.

***
Прямували вулицею втрьох пішки, повільно ведучи зморених коней під вуздечки. Назар запропонував зупинитися в шинку на самому північному краю селища. Та корчма роками стояла трохи осторонь від інших хат, на самому вигоні, і вже давно мала серед селян погану, майже прокляту славу — а отже, там їх точно ніхто не чіпатиме й не наважиться вигнати на ніч дивлячись.

Чоловіки стиха перемовлялися між собою, обговорюючи ланцюги та засуви, а Мирося йшла трохи позаду. Дівчина жадібно й водночас із болем вдивлялася в рідні, колись такі знайомі вулички, похилені тини та білі хатки, які зараз здавалися чужими й ворожими.
Проходячи повз стареньку дерев'яну церкву, біля якої на призьбі тулилися дві богомольні баби в чорних хустках, Мирося раптом виразно почула їхній отруйний шепіт:

— Ти диви... це ж Мирося! — сплеснула руками одна, хрестячись своїми жилавим пальцями. — А ми ж думали, що загинула дівка, що той клятий перевертень її в яру задрав! А ти ба... вештається казна-де з чужими чоловіками! Коса обрізана, сорочка роздерта, мов у безсоромниці... Батько он від горя й розпачу день і ніч не просихає після її пропажі, а вона…

У дівчини від цих слів болісно й важко закалатало серце, а в горлі встав пекучий клубок люті. На неї безсоромно навішували безпросвітне пияцтво батька! Та він й до її зникнення з пляшки не вилазив і пропивав останнє, а тепер із неї зробили винну перед усім селом, зробивши з її біди привід для його безчестя!
Мирося різко зупинилася, смарагдові очі спалахнули темним, небезпечним вогнем. Дівчина ступила крок до призьби, вдивляючись в старих жінок не кліпаючи:

— А затуліть ви обидві свої погані рти! — відрізала так голосно й гостро, що голос цей відлунив від церковного зрубу.

Баби від такого зухвальства так і заклякли на місці, витріщивши налякані очі. Вони чекали від покірної дівчинки сліз чи сорому, а зустріли дикий відпір.

Назар і Андрій миттю обернулися на дівочий голос. Вовкозуб зробив крок назад до Миросі, готовий затулити її плечем від будь-якого лихого слова чи каменя.

Та раптом із-за похиленого дерев’яного паркану, мов біла птаха, вилетіла тонка постать. Дівчина з розпачливим криком кинулася просто на шию Миросі:

— Мирооосяя!.. — ридала Зоряна, міцно, до болю в суглобах обіймаючи подругу й уткнувшись носом у її плече. — Жива... Господи, жива! Я вже гадала, що тебе немає на цьому світі, що той клятий кульгавий вовк тебе задрав!..

Мирослава гарячково обійняла Зоряну у відповідь, ковтаючи гіркі, гарячі сльози, які вперто підступали до очей. Усе лихе, що щойно виплеснули богомольні баби, миттю розвіялося перед цим щирим, дружнім розпачем.

Але раптом Зоряна звела заплакане обличчя і заклякла. Її погляд уперся в Назара, який стояв за пів кроку, тримаючи коня під вуздечку. Дівчина миттю знітилася, перелякано перебираючи пальцями край своєї вишиванки. Вона пізнала його — того самого «кульгавого», якого ціле село вважало втіленням прокляття. Зоряна заніміла, не знаючи, що й сказати, і відступила трохи ближче до тину.

Назар лише гірко й похмуро всміхнувся, ступивши вперед і примруживши очі: