Таємна рада

Назар сидів на низькій дубовій лаві, важко підперши голову широкими, засмаглими долонями. Нарада тяглася вже котру годину поспіль. Воскові свічки у важких свічниках догоріли вже більше ніж наполовину, опливаючи гарячими сльозами на вузькі дошки. На столі, вкритому винними плямами, хаотично перемішалися розгорнуті мапи плавнів, недоїдки печеного м'яса, черстві окрайці хліба та напівпорожні чарки з горілкою. Повітря в курені було настільки густим від тютюнового диму й сорочок, вкритих потом, що дихати ставало дедалі важче.

У голові столу сидів сам курінний Вернигора. Отаман беззупинно коптив дерев'яну стелю своєю короткою люлькою, глибоко затягуючись і суворо зсунувши кущисті брови. Мозолястий, покручений у боях палець знову й знову повільно водив по пергаменту мапи, описуючи кола довкола вигинів Великої Тернівки та Базавлуцьких рукавів.

Андрій Бабій сидів поруч, трохи відкинувшись на спинку лави. Навіть у цій важкій, задушливій тиші він намагався тримати виклично-зверхній вигляд, але пальці за звичкою зрадливо посмикували срібну сережку в лівому вусі — єдиний знак його прихованої напруги.

Козаки Степан Губа, Гриць Сокіл та Павло Кущ кучкувалися з іншого боку столу, мовчки перезираючись із курінним. Саме ці троє досвідчених низовиків минулого разу привели Назара з його «побратимом» на Січ, тож приховати від них справжню місію Вовкозуба було просто неможливо. Вони знали занадто багато, аби лишатися осторонь.

Суперечки не вщухали годинами, присутні шукали бодай якийсь вихід, намагалися зіставити сліди звіра, карти нічних нападів і козацькі дозори, але так і не змогли дійти єдиного правильного рішення. І що довше вони сиділи в цій димній задусі, то дужче Назара захоплювала тривога.

Думки чоловіка невблаганно тікали геть із цієї козацької ради — туди, за суворі фортифікації Січі, в густі й холодні плавнянські хащі. Вони лишили Миросю там, на тій стороні водорозділу. Дівчина сама вперто наполягла на цьому, сказавши коротко й твердо: «Лишіть мене чекати в хащах. Вдруге такого зухвальства, як притягнути на Січ дівчину, тобі Вернигора не подарує». З важким, наче камінь, серцем Назар змушений був погодитися. Він до смерті боявся лишати її саму в цих клятих очеретах, тож перед тим, як зайти на Базавлук, нишком випросив знайомих хлопців-дозорників скоса приглядати за тією віддаленою темною цяточкою дівочої постаті серед верболозу.

Та тривога все одно не відпускала. Вона кігтями скребла в грудях. Поки вони тут сперечалися над мапами й пили горілку, у пітьмі плавнів ходило те саме лихо, від якого не рятували ані дубові засувки, ані козацькі шаблі.

— Не мовчи, Вовкозубе! — раптом глухо мовив Вернигора, вибиваючи люльку об край столу й притлумляючи гул голосів.

Назар повільно звів важку голову. Його очі на мить спалахнули в напівтемряві злим, виснаженим вогнем.

— Отже, давайте зведемо все до купи ще раз, — промовив нарешті, подавшись уперед і впираючись засмаглими кулаками у дубову стільницю. Його голос звучав низько й глухо, карбуючи кожне слово в задимленій тиші куреня. — Все почалося на Таванській переправі, головному перетині чумацьких і татарських шляхів на самому кордоні з Диким Полем. Троє наших козаків після таємничих обставин у Чорному морі висадилися біля турецької фортеці Іслам-Кермен та козацького Качиного Затону. Очевидці в один голос кажуть, що вони значно змінилися після того, як повернулися... Згідно з твоїми картами, пане отамане, перші напади відбувалися одночасно: спочатку невеликі рибальські селища Качкарівка та Великі Води вздовж правого берега Дніпра. Усі жертви знайдені з розірваними горлами, а місцеві мешканці спочатку вважали це нападом зграї оскаженілих степових вовків. Звідси кривавий слід розгалужується на три чіткі напрямки... Так?

— Усе вірно, Назаре, — похмуро відповів Вернигора,  випустивши з рота густий сизий клуб тютюнового диму, який на мить затягнув карти сірою хмарою, і важко постукавши мундштуком люльки по пергаменту. — Я спочатку думав, що з цього місця пошесть просто поширилася далі, як моровиця. Але тепер ми знаємо: скоріше за все, ті трое супутників просто розділилися. Отже…

— Але ми не можемо виключати й імовірність того, що ця скверна шириться сама по собі, як зараза! — рвучко втрутився Андрій Бабій. Козак  подався вперед з лави, і срібна сережка у вусі тривожно спалахнула в світлі догораючої свічки. — А раптом, коли знайдемо тих двох, які лишилися, все це пекло не закінчиться? Що як ця потвора здатна плодити подібних собі через укус чи кров?!

Вернигора підвів голову. Його суворі, важкі очі блиснули з-під  брів гострим, холодним вогнем, примусивши Андрія одразу  замовкнути.

Отаман не кваплячись звів руку й знову повільно вказав пальцем на розгорнуту мапу, де від Качиного Затону й Тавані вглиб низових земель розходилися три довгі, накреслені вугіллям лінії, мов чорні глибокі рани на тілі степу.

— Ми знаємо, що один зі слідів рушив від Пристані Микитин Ріг, важливого козацького перевозу та торгової пристані, — Назар стиснув зуби, не зводячи очей із чорних позначок на пергаменті. — Саме тут відбулося зникнення двох наших дозорців. Їхні знівечені тіла згодом знайшли глибоко в очеретах... Далі цей кривавий слід тягнеться до селища Капулівка — поселення рибалок на підступах до плавнів. Там стався той жахливий нічний напад на шинок, і саме там уперше свідки описують істоту, яка пересувається на двох ногах, але залишає важкі вовчі сліди.

У курені запанувала така глибока тиша, що було чути лише, як за вікном шурхотить степовий вітер, та як спливає воском догораюча свічка.

— Пізніше були затони острова Базавлук, — продовжував Назар, і голос його ставав дедалі глухішим. — Підступи до самої Базавлуцької Січі, напади на наші вартові байдаки... Прокляття зупинилося лише за кілька верст від самої Січі, коли налякані селяни привезли з хутора мертве тіло вбитого ними Сашка Чорного…

Вернигора мовчки випустив густу хмару диму, яка повільно пропливла над зображенням Базавлука.