Вечірній привал

Мирося лежала на сухій, розпеченій траві в затінку старого осокора. Заклавши руки за голову, дівчина споглядала крізь мереживо листя на чоловіків. Попереду, майже по пояс у каламутній дніпровській воді, стояли Назар та Андрій. У тутешніх затишних плавнях риба кишіла так, що, здавалося, її можна було виловлювати просто голими долонями. Чоловіки заздалегідь вигострили довгі міцні палиці й тепер, завмерши мов чаплі, чекали слушної миті, аби влучним ударом проштрикнути огрядну дзеркальну луску. Кожного разу, коли котромусь це вдавалося, над тихою водою лунали щирі, хлопчачі вигуки радості, розганяючи вечірню тишу.

Обоє скинули сорочки. Яскраві відблиски полудневого сонця, що грали на водяній гладі, золотили їхні оголені груди, плечі й вмиті річкою обличчя. Назар був трохи нижчим на зріст, але ширшим у плечах, збитим і кремезним, мов віковий дуб. Андрій же вирізнявся високим зростом, був худим і жилавим, наче степова осока. В обох за дні важкого шляху добряче відросло волосся та щетина. Чуприна Назара золотавилась під сонцем, а волосся Андрія була темною, як безпросвітна степова ніч. За останні дні вони обоє засмагли до чорноти — наче справжні турки чи ногайські кочовики.

«Отак побачиш у плавнях без жупанів та зброї — і не зрозумієш, хто вони такі... Мабуть, за звичайних розбійників прийняти можна», — з легкою тривогою та мимовільною посмішкою подумала Мирося. Лише прості дерев'яні хрестики, що тьмяніли на засмаглих шиях, безпомилково видавали в них християнську віру.

Втім, перевівши погляд на власні руки й ноги, дівчина тяжко зітхнула. Вона й сама зараз була більше схожа на прибережну волоцюгу чи розбійницю, ніж на порядну дівчину з поважної родини. Коротко обтяте волосся стирчало в усі боки, чумацькі шаровари були геть вимазані тванню й подерті об тернові кущі, а розірвана під час утечі сорочка — лише сяк-так зв'язана вузлами на грудях, аби не розходилася геть. Навіть найпростішої голки з ниткою під рукою не було, щоб бодай трохи її залатати.

Цей перехід виявився важким, виснажливим і безжальним до тіла. Частину найнебезпечнішого шляху їм допомогли подолати побратими — козаки, які перебували під прикриттям і таємно переправили їх байдаком. Але там, де закінчувалися межі їхнього впливу, втікачам доводилося рухатися самим: де пішки, а де й годинами повзком крізь багнюку та гострий очерет.
Через це повернення до Базавлука розтягнулося в нескінченні дні. Проте тут, під цим затіненим осокором, вони нарешті могли трішки видихнути. Це був їхній останній привал перед жаданою метою.

Назар рвучко вихопив із води загострений кілок із тріпочучим сазаном і, важко дихаючи, обернувся до берега. Усмішка на мить освітила його виснажене обличчя, але, глянувши на Миросю, він одразу згасив її й стишив крок, виходячи на сухий пісок.

— Дивлюся я на тебе, зеленоока, і серце стискається, — мовив Назар глухим, теплим голосом, витираючи чоло тильним боком долоні. Він підійшов ближче й опустився на коліна поруч із нею прямо на траву. — Тягаємо тебе цими дикими плавнями, мов якесь отаманське майно... Оце так посаг я тобі влаштував, ніде правди діти.

Мирося лише хихикнула, повівши плечем:

— Не вигадуй, Назаре. Головне, що голова на плечах і ребра цілі. А сорочку на Січі чи в передмісті нову знайдемо.

Андрій тим часом повільно вийшов з води, несучи свій улов, і мовчки кинув рибу на сухий лопух. Його погляд був похмурим, спрямованим кудись за Дніпро, де ховалося пережите минуле.

— Мені от що не дає спокою, Назаре, — стиха, майже безбарвно промовив Андрій, спираючись на свій кілок. — Ми ось-ось прийдемо до Базавлука. Ну, розкажемо все Вернигорі. Ну, підніме він старшину... А далі що? Той звір, що полює на людей... він же ходить серед козаків. Дихає з нами одним повітрям, їсть з одного казана. Як ти вполюєш того, хто ховає ікла під козацьким жупаном?

Назар звів очі на побратима. Золотаве світло вечірнього сонця спалахнуло в сірому погляді, роблячи його важким і гострим, як криця.

— Не знаю ще, Андрію, — похмуро відповів Назар, міцно стискаючи свої засмаглі кулаки. — Але коли ми станемо на Базавлуку, я кожного перевірю. Кожному в очі зазирну. Звір може сховати ікла під жупаном, але характерницьке око бачить більше за око звичайної людини...

Куточки вуст Андрія сіпнулися, і з грудей вирвався короткий, трохи здушений сміх.

— От прямо уявляю, як ти всім підряд ходиш і в самі зіниці заглядаєш! — промовив із легкою, лукавою іскринкою в темних очах, спираючись на свій кілок. — Що, навіть і самому кошовому Вернигорі в очі лізти будеш?

— І Вернигорі, якщо треба буде! — рвучко напружився Назар. Його плечі закам'яніли, а в очах спалахнула впертість.

Відчувши, як між козаками натягується гостра струна напруги, Мирося вирішила миттю перевести розмову, аби чоловіки, боронь Боже, не посварилися на порозі Січі.

— А чому отамана взагалі називають Вернигора? — запитала дівчина, підсунувшись ближче.

— Бо він чоловік непорушної сили, дуже справедливий і сміливий, — спокійніше відповів Назар, трохи розслабивши плечі й опускаючи погляд на дівчину. — Не тільки як головний старшина справи веде, а й як рівний побратим. Завжди в усіх найгарячіших походах і пригодах був з нами пліч-о-пліч. За ним товариство — як за кам'яною горою.

— А у вас є якісь козацькі прізвиська? — посміхнулася Мирося, переводячи погляд з Назара на Андрія.

Чоловіки на мить переглянулися, і на втомленому обличчі Андрія знову проступила біснувата жилка.

— Та є, як без цього... — Андрій ледь чутно хмикнув, важко влігся на суху траву, заклав руки за голову й раптово блиснув сліпучо-білосніжною, широкою усмішкою. — Я — Бабій.

Мирося аж дзвінко покотилася від сміху, закриваючи долонею вуста:

— Бабій?! І чому це раптом?

— Навіть і не знаю, дівчино... — вдавано кліпаючи густими віями та зітхаючи з найсвятішим виглядом, промовив Андрій.

Але давати якісь додаткові пояснення було й не потрібно. Навіть зараз — геть виснажений і зломлений страшним горем — Андрій все одно залишався до біса привабливим чоловіком. Це смоляне, змокріле волосся, що вилось на лобі, глибокі темні очі, засмага та срібна сережка, яка виклично поблискувала в лівому вусі, створювали довкола нього особливу, хмільну силу. До чоловіка потроху, крихітними краплями поверталася звична, весела й енергійна вдача — той самий захисний панцир, яким степові лицарі ховали свій найглибший біль. Хоча Мирося добре бачила: при кожній необачній згадці про братове ім'я цей сміх миттю згасав, а Андрій ледь стримував сльози, що підступали до очей.