Надія на порятунок

Ніч накрила плавні задушливою темрявою. Подолавши чималий шлях спочатку вплав, а потім — повзком через вогку берегову твань, Назар і Мирослава наближалися до умовного місця зустрічі. Але раптом козак рвучко затулив дівчині рота долонею, не давши тихому переляканому вигуку зірватися з вуст. Обоє завмерли, втиснувшись у багнюку просто під густими заростями очерету. Назара насторожила мертва тиша: ані тріску вогнища, ані тихих балачок, ані звичного поплескування води, щоб напоїти коней — довкола чувся лише похмурий шелест осоки.

Під тимчасовим навісом, де мали б ховатися погоничі не було нікого. Лише розкидана солома, перекинуті казани, розрізані мішки з харчами. Оглядаючи цю непривітну місцину погляд Назара зачепився за темну постать попереду. Побачине на мить вибило із нього дух.

На швидку руку зібраному, грубо збитому з двох брусів дерев'яному хресті головою вниз висів Олесь. Його східний одяг був роздертий на шмаття й геть запечений від крові. Сплутане довге волосся козака злиплося на розсіченій батогами шкірі чорними зміями. Руки безвільно висіли вздовж стовбура, майже торкаючись землі пальцями, а розплющені, застиглі очі дивилися в безкрайнє зоряне небо й більше не бачили його срібного сяйва.

Спокійний, розважливий Олесь... Той самий, який ще декілька днів тому сидів поруч біля вогнища, неквапливо крутив люльку й стиха розмірковував про повернення на Січ!

Назар затамував подих, серце калатнулось об ребра й застрягло в горлі гірким клубком. Він повільно перезирнувся з Мирославою. У сірих очах спалахнула дика, нелюдська розпука, що вмить змінилася глухим, важким болем. Дівчина бачила, як на його вилицях ходять ходором жорсткі жовна.

І в цю мить просто з гущавини прибережного очерету поблизу хреста почувся ледве чутний, здавлений шепіт:

— Назаре!..

Назар завмер, у вухах пульсувала гаряча кров, а розум відчайдушно намагався зрозуміти, чи не почулося йому це шепотіння крізь шум у скронях. Вітер байдуже шарудів збитою соломою під покинутим навісом та грався тьмяними прядками волосся мертвого Олеся. Десь у глибині плавнів тужливо кричали сичі, а сухий очерет шелестів від вечірнього подиху Дніпра.

І раптом знову, прямо з твані, ледь помітно, почулося:

— Назаре... Я тут…

Назар рвучко повернув голову й поповз на голос, зробивши Миросі короткий знак йти слідом. За кілька кроків попереду не було видно нічого, окрім густої стіни очеретин та сухих вербових віт. Та вже за сажнів п'ять на самому дні багнистої ями, у пітьмі спалахнув білок людських очей.

— Андрію... — здавленість у голосі Назара розрізала тишу. — Андрію! Ти живий, брате…

Він гарячково прискорився, долаючи останні сажні багна, і нарешті торкнувся широкого, тремтячого плеча побратима. Андрій був від п'ят до голови вкритий товстим шаром смердючого річкового мулу. У цій чорній твані важко було розгледіти, чи вцілів козак чи стікає кров'ю від поранень.

— Нам треба забиратися, Назаре... — шепотів Андрій. — Я чекав на тебе. Знав, що прийдеш. Одразу збагнув, що нас розсекретили! Вони приходили шукати тебе... І покарати кожного, хто тобі допомагав…

— Хто вони, Андрію? Кажи! — Назар міцніше стиснув брудне плече, а в очах спалахнув недобрий вогонь.

— Яничари... Ті погоничі, до яких я тебе прилаштував під виглядом наймита, донесли старшині... Розповіли, де саме ти до них пристав. Вдерлися сюди на світанку... Інших розігнали ногайками, випоровши до кісток, бо ті ж нічого про нас і не відали... А от Олесь... Мій бідолашний братик…

Андрій не витримав, дужі плечі сіпнулися, і дорослий, гартований у походах козак беззвучно й гірко заридав, ковтаючи сльози разом із річковим мулом.

Назар мовчки притис долоню до його спини, поділяючи цей біль без жодного зайвого слова.
Миросі нестерпно щемило серце. Вона бачила Андрія вперше в житті, чула про нього лише зі слів Назара, але споглядати сльози й розпуку мужнього чоловіка було понад її сили. Дівчина притулилася ближче до Назара, не знаючи, чим може розрадити це чуже, незміриме горе в темряві дніпровських плавнів.

— Він бився до останнього, як справжній козак... — із труднощами розтискаючи запечені вуста, прошепотів Андрій. — Але був один проти цілого натовпу озброєних яничар... А я... Я все бачив... Звідси…

Глухий, роздираючий схлип вирвався знову з грудей, заливаючи гарячими сльозами запечений на щоках мул.

— Я ходив до річки перевірити сітки... Та почув дикі крики. Одразу пірнув у твань та заліг у заростях. Поповз уперед. Я все бачив, Назаре... Все... І все чув... І як про Азіза, себто тебе, питали, допитували... І передсмертні крики брата чутно було на весь берег. І останній його стогін чув... Але що я міг зробити?! Кинутися на них із голими руками? Це ж чисто самогубство... Хоча бачить Бог, я б краще поряд із ним на тому хресті висів! Але я знав... Знав, що ти прийдеш. Мусив чекати, аби попередити…

Над багнистою ямою знову запала важка, гнітюча тиша, яку порушували лише притишенні ридання виснаженого козака.

— Треба йти, Назаре... — згаслим голосом мовив Андрій, витираючи обличчя брудною долонею. — Скоро відправка. Маємо до опівночі встигнути до байдака, інакше доведеться ще добу чекати... А то й більше, якщо сховок викриють.

Мирося подивилася на темний силует на тлі зірок, і серце стислося від нестерпного жалю.

— Його треба поховати... Не можна лишати висіти на хресті на поталу птахам та хижакам... — ледь чутно прошепотіла дівчина, благально глянувши на Назара.

Андрій уперше звів на дівчину важкий погляд, але був у такому глибокому розпачі, що навіть не здивувався появі незнайомки біля Назара.

— Небезпечно це, дівчино... — гірко відповів він. — За цим місцем точно стежать з очерету... Варто лише випростатися — і яничарська стріла миттю проштрикне груди. Були б у мене гроші, я б на переправі чумакам чи варті віддав, аби підкупили когось із турецької обслуги, коли тіло знімати будуть, щоб хоч у яму закинули... Вони б його й присипали землею... Та при мені зараз тільки душа, і то я не впевнений, чи жива вона тепер, коли мого братика немає на цьому світі…