Острівець кохання

Темна вода Дніпра вирувала над головами, але на березі вже спалахнуло справжнє пекло. Крики та важкий тупіт чобіт заполонили увесь береговий простір. Яничари, мов розлючені шершні, висипали з фортечних воріт зі смолоскипами в руках, спалюючи пітьму червоними загравами та гарячково вдивляючись у кожну зморшку на водяній гладі та в кожен темний закуток узбережжя.

У невеликих, густих хащах очерету Назар обережно тримав голову Миросі над поверхнею, відчуваючи, як дівчина дрібно й важко тремтить у його обіймах від крижаної води та переляку. Він міцно притис палець до її соковитих, змоклих губ і, торкаючись губами скроні, гаряче й тихо зашепотів просто у вухо:

— Тихо... Ані звуку, пташко. Зараз я тебе навчу тому, як характерники розчиняються у воді та повітрі…

Нігтем вправно надломив порожнисту очеретину, перевірив стебло й показав Миросі жестами, як затиснути її між зубами, аби дихати, повністю занурившись під воду.

Дівчина спробувала пірнути, але з незвички легені обпекло водою. Вона панічно вискочила на поверхню, ковтаючи ротом повітря й збурюючи воду. Назар миттєво перехопив її за тремтячі плечі, м'яко, але непохитно натиснув донизу, притискаючись обличчям до її щоки й заспокоюючи одним лише поглядом глибоких очей.

— Я поруч... Дихай крізь стебло. Спокійно…

З другого разу дівчина опанувала себе. Потрійний шар очерету ховав їх краще за будь-які мури. Повільно, крок за кроком, тримаючись за порожнисті соломинки та роблячи короткі перепочинки в затінку занурених у воду вербових віт, вони пересувалися вздовж берега, залишаючи яничарські смолоскипи далеко позаду.

Ніч поступово згасала. Холодні зорі блідли, а східне небо почало повільно сіріти, вкриваючись передсвітанковим туманом. Небезпека нарешті відступила — погоня загубила слід у нескінченних Дніпрових плавнях.

Випірнувши на поверхню, попливли більш вільно, ледь розгрібаючи руками воду, яка в променях вранішнього сонця заграла рожевими та золотими відблисками. Сили були на межі. Попереду виринув невеличкий, занедбаний острівець, геть зарослий високим очеретом та сухим жабуринням.

Зовсім виснажені й геть змоклі зчепилися пальцями й заповзли на суху, пригріту першим ранковим сонцем траву. Впали на спини, важко й гучно відхекуючись, відчуваючи, як гаряча земля приймає їхні втомлені тіла. Дикий страх нарешті вивітрився, залишивши лише безмежне, солодке виснаження. Не випускаючи долоні одне одного, повернули голови, зустрілися поглядами й мовчки, без жодного слова, провалилися в глибокий, рятівний сон поруч під шелест степового очерету.

Коли Мирося поволі відкрила очі, полудневе сонце вже стояло високо в зеніті, заливаючи маленький острівець сліпучим, щедрим теплом. Назар давно не спав. Він лежав поруч, сперши голову на зігнуту в лікті руку, і не відриваючись дивився на неї — глибоко, жадібно, ніби на єдине диво серед цього дикого степового світу.

Дівчина миттєво зніяковіла, гостро усвідомивши власну розхристаність і напівоголеність. Вона потягнула тремтячу руку, аби звести до купи порвані поли сорочки, але Назар не дав їй цього зробити. Гарячою, непохитною долонею м'яко перехопив зап'ястя дівчини й потягнув угору, притиснувши до сухої, розпеченої сонцем трави над її головою.

Мирося важко, переривчасто задихала. Серце в грудях калатало, мов спіймана пташка.
Назар повільно опустився нижче. Його вільна рука обережно стягнула з її плечей залишки розірваної тканини, повністю відкриваючи дівоче тіло лагідним променям. Він почав пестити її груди — спершу ледь торкаючись пучками пальців, змушуючи її шкіру вкриватися солодкими сиротами, а потім все впевненіше й гарячіше.

Схилившись, притис свої вуста до її губ, накриваючи їх у глибокому, пристрасному поцілунку й задушивши тихий, солодкий стогін, що вирвався з дівочих грудей. Ногою Назар м'яко розвів її ноги й влігся між ними, відчуваючи кожним атомом свого тіла дівочу гнучкість. Поволі відірвався від її вуст і спустився поцілунками нижче — до витонченої шиї, тремтячої улоговинки між ключицями та чутливих верхівок грудей. Цілував довго, жадібно, зі сліпою ніжністю, ніби мав намір назавжди стерти з ніжної шкіри самі спогади про брудні, грубі доторки погоничів.

Мирося солодко звивалася під його вагою. Звільнивши одну руку, вчепилася пальцями в його вологе волосся, з якого річкова вода остаточно змила темну фарбу — тепер воно знову грало й золотавилося під яскравим південним сонцем. Дівчина міцно притискала Назара до себе, заплющуючи очі від сліпого, хмільного захвату.

Не перериваючи гарячих поцілунків, Назар швидким рухом звільнився від важких чобіт та мокрих шароварів, а потім дбайливо стягнув вологі чумацькі штани із Миросі, залишаючи їх обох абсолютно чистими й оголеними перед цим безкрайнім степовим небом.

Спершись ліктями об землю щільно притиснувся стегнами до дівочих стегон, знову накриваючи напіввідкриті вуста своїми. І не в змозі більше витримувати солодку муку увійшов у неї плавно й глибоко, розчиняючись у її теплі, й почав ритмічно, пристрасно рухатися в цьому вічному, прадавньому танку самої природи.

Навколо на повні груди дихали дніпровські плавні. Сліпуча вода відблискувала на сонці, пускаючи грайливих сонячних зайчиків по переплетених тілах, десь у хащах дзвінко плескалася велика риба, а високий очерет стиха шелестів від теплого степового вітру, ховаючи їхнє кохання від усього світу.

***
Сонце повільно червоніло, важко опускаючись за обрій і заливаючи дніпровські плавні багряним, вечірнім золотом. Назар і Мирося лежали на сухій траві, переплівшись руками й ногами, вбираючи залишки денного тепла. Мокрий одяг купою лежав поруч. Назар особливо й не дбав про те, аби добре його висушити — все одно незабаром доведеться знову занурюватися в темні річкові води.

— Це теж була твоя характерницька магія? — грайливо засміялася дівчина.

Вона легенько вела пальчиком по широких грудях Назара, мовби рахуючи його давні, затягнуті шрами від шабель і списів.

— Ну... якось так... — засміявся чоловік, уткнувшись носом у її короткі, заплутані кучері й вдихаючи такий рідний йому запах річкової свіжості та степу. — Але я можу й краще. Просто довго не практикувався в цих... кхм, чарах.