Несподівана зустріч

Погоничі галасливо й запекло торгувалися з купцем, який прийшов викупати їхній табун. Повітря гуло від вигуків, ляскання по долонях та іржання коней.

Назар стояв трохи осторонь, спершись спиною об масивний дерев'яний брус навісу. Він байдуже спостерігав за всім, що вирувало довкола, а в зубах ледь помітно вовтузилася суха соломинка, яку чоловік час від часу перекочував із кутка в куток. Навколо стояв звичний, оглушливий південний гамір: хтось вихваляв свій крам, хтось сперечався за копійку, пахло потом, розпеченим пилом, шкірою і дешевим тютюном. Але для Назара все це ніби віддалялося, перетворюючись на фоновий шум.

Його розум працював чітко й холодно, вибудовуючи плани.
«Якщо зараз ця оборутка вдасться, — думав він, пильно стежачи за погоничами, — вони сто відсотків ув'яжуться з купцем до найближчого шинку відзначити продаж із випивкою та жінками. Нап'ються до чортиків. І тоді в мене буде ідеальна, єдина можливість вислизнути непоміченим і знайти цього клятого вірмена Арама».

Але думки про Арама та шинок швидко поступалися місцем іншій, значно страшнішій загадці. Назар знову і знову прокручував у голові слова старого Маноліса про трьох козаків, які минулого року повернулися з того дивного походу — Сашка Чорного, кульгавого зі шрамом та кремезного синьоокого молодика.

Що ж насправді з ними трапилося там, у морі?
Версія Вернигори тепер виглядала зовсім інакше. Отаман казав, що ця кривава пошесть шириться, бо передається якимось дивним, незбагненним чином. Але Назар раптом відчув холодну істину: а що, якщо вона не шириться як хвороба, а її носії — ті самі одержимі побратими — після того походу просто розділилися?

Кожен вовк, помічений у жорстоких нападах у їхніх краях, діяв наодинці. Коли Сашка Чорного врешті підстрелили, криваві вбивства у Тернівці не припинилися — кульгавий і далі сіяв смерть. Це означало те, що Сашко та його побратими привезли із собою ту саму темряву та понесли степом. А значить, щоб зупинити це зло раз і назавжди, треба знайти сліди не лише Сашка, а й тих двох інших! Але ж кого саме потрібно шукати? Які в них ймення, звідки ті козаки родом, що ними керує?

У грудях Назара все стиснулося від поганого передчуття. А якщо ще не пізно? А раптом їх ще можна врятувати?

Він міцніше стиснув зуби, перекусив соломинку навпіл і сплюнув її в пил. Часу на роздуми не залишалося. Купець якраз дотиснув руку старшого погонича, угода завершилася гучним сміхом, і чоловіки рушили в бік найближчої корчми пересуваючись вузькою, задушливою вулицею Тавані. Назар намагався триматися непомітно серед свого вимушеного товариства.

Неподалік зупинилася вервечка чумацьких возів — чоловіки галасливо розвантажували важкі мішки, перекидаючись жартами. Назар хотів проминути їх швидким кроком, але раптом різко зіткнувся плечем із худим підлітком у засалених шароварах і грубій сорочці, який незграбно розгортався з важким мішком солі. Від поштовху мішок зсунувся, а хлопчина заточився.

— Дивись куди преш, малий бісів син! — сердито вилаявся Назар, уже збираючись рушити далі.

Але в ту ж мить випадково зазирнув під криси пошарпаної капелюшини й потонув поглядом у знайомих, яскраво-зелених очах наймита, що розгублено дивилися на нього з-під розсипаних коротких каштанових хвиль. Назара наче блискавкою вдарило. Серце в грудях провалилося кудись у прірву. Не може бути. Як?! Як вона сюди потрапила?!

— Ти?.. Що ти тут робиш?! — прошипів він, рвучко схопивши дівчину за плече і притиснувши до стіни найближчої халупи так, що аж тріснули шви сорочки.

Мирося від несподіванки витріщила на нього круглі, дикі від переляку очі. Дівчина спочатку навіть не впізнала його — в чужоземному східному одязі, з каптуром і потемнілим від горіхової настоянки волоссям. Але від рідного, такого знайомого голосу в неї перехопило подих.

— Назарчику... — ледь чутно, губами видихнула вона, і на очі вмить навернулися гарячі сльози.

— Тсс! — Назар не тямив себе від жаху й люті, стискаючи пальці на її плечах до болю. — Замовкни! Не смій називати моє ім'я тут, дурна голово! Ти хоч розумієш, куди припнулася?! Тут тебе заріжуть за ложку каші або в ясир продадуть ще до вечора!

— Азізе! Ей, Азіз! Якісь проблеми із цим малим? Ми тебе чекаємо, усі вже йдуть до шинку! — гучний, хрипкий голос одного з татарських погоничів прорізав гамір вулиці неподалік.

Назар ледь не випнувся із власної шкіри від люті. Скреготнувши зубами різко кинув через плече:

— Я зараз дожену! Ідіть без мене!

У ту ж мить до них шарпанувся старий сивий чумак, який правив возами, якими приїхала Мирося. Він вибачливо замахав руками, намагаючись загладити незручність:

— Ой, пане, пробачте Христа заради! Хлопак ще зовсім зелений, нетямущий, збився з ніг... Не гнівайтесь на нього, молодий ще!

— Та все гаразд... — крізь зуби процідив Назар, ледве стримуючи тремтіння в руках.

Чоловік різко відпустив свитку Миросі, але встиг боляче втиснути пальці їй у зап'ястя і гаряче, зашепотів просто в обличчя:

— Чекай на цьому ж місці... біля цього колодязя... відразу після заходу сонця. Чуєш мене?! Звідси ні кроку!

Не чекаючи відповіді, різко розвернувся і попрямував до погоничів, залишаючи дівчину посеред галасливого натовпу Тавані — ошелешену, збиту з пантелику, але з диким, пекучим вогником надії в зелених очах.

***
Із заходом сонця на Тавань опустилася важка, смолиста темрява. Місяць ще не зійшов, небо налилося чорнилом, і густі тіні заховали вузькі вулички, роблячи дорогу до колодязя непомітною для чужих очей. Назар пробирався крізь марево нічного порту, лаючись подумки та вголос останніми словами.

Його злість палала водночас і на себе, і на цю кляту дівчину. Арам був так близько! Буквально за пару кварталів від шинку, біля самісінької пристані, сидів той самий вірмен. Назар уже встиг розвідати дорогу, коли ввечері, під виглядом прогулянки з погоничами до річки, виходив роздивитися місцевість. Тоді Арам сидів на перекинутому човні біля сараю, заваленого рибальськими снастями. Це був кремезний чоловік років п’ятдесяти, із лисиною, що відсвічувала в сутінках, розкішними чорними вусами, які спадали на комір сорочки, та глибокими шрамами на смаглявих руках. Коли Назар пройшов повз, вони просто перекинулися короткими поглядами. І в ту ж мить чоловік по дрібних зморшках біля очей вірмена зрозумів, що старий збагнув усе. Впізнав, хто перед ним, і розумів підпільну мову козацьких розвідників.