Таванська переправа

Тавань зустрів Назара важким, задушливим маревом пилу та солоного річкового мулу. Небо над Нижчим Дніпром висіло випаленим, свинцево-жовтим полотном, а степове сонце розпекло піщані кручі так, що гаряче повітря тремтіло, викривляючи силуети веж і людей.

Острів Тавань і довколишні береги лиману були схожі на гігантський, галасливий мурашник. На крутих схилах величними похмурими велетнями вивищувалися фортечні мури Кизи-Кермена: сірий сухий камінь, пласкі османські дахи, вузькі бійниці, з яких байдужо визирали довгоствольні турецькі гармати. Внизу, біля самої води, розрісся безладно збудований посад — сотні халуп із глини та очерету, критих рогожею торгових яток, дерев'яних навісів та критих дьогтем заїзних дворів.

Річкова логістика вирувала без упину, біля дерев'яних причалів вайлувато гойдалися важкі купецькі дуби. Натягнуті через річкові протоки важкі залізні ланцюги брязкали під наглядом турецької митниці, а перевізники глухо лаялися кількома мовами одразу, переганяючи через річку навантажені вози.

Повітря тут можна було випити або з'їсти — воно було густим від смороду: пахло сушеною камбалою, прілим річковим баговинням, кінським духом, паленим тютюном, смаженою на баранячому жирі свининою, прісним хлібом, кавою та перською пряністю.

І люд тут був під стать самому Прикордонню — строката юрба, де кожен міг бути як купцем, так і найманим вбивцею. Османські яничари у високих білих шапках суворо обходили базарні ряди, вірменські та грецькі торговці кричали над мішками із сіллю та шовком, кримські татари у смушкових шапках переганяли табуни коней, а поміж ними товклися чумаки, ногайські скотарі, волохи та запорозькі вивідники, сховані під виглядом челяді.

Назар ледь помітно насунув на лоба брудну, потерту шапку. Врятувало те, що два дні тому брати-вивідники замазали його, занадто чуже для цих південних країв світле волосся, густою настоянкою із зеленого горіхового лушпиння. Тепер пасма стали темно-каштановими, брудними на вигляд, а обличчя, вкрите пилом і сажею, приховувало світлі сірі очі. Він повільно пройшовся повз стайні, де в загонах іржали степові коні, і зупинився біля довгого навісу. Там, прямо на сухій соломі, сиділи двоє погоничів.

Брати Андрій та Олесь за рік перебування на Тавані злилися з місцевими до непізнаваності. Обоє молоді, сухорляві, з вузькими засмаглими обличчями та смоляно-чорними очима, вони більше скидалися на ногайських наймитів або грецьких човнярів. Чорне волосся відросло їм до самих плечей, прикриваючи вуха, а на обличчях запеклася сувора байдужість людей, які щодня дивляться в очі смерті під носом у яничарів.

Два дні тому Назар знайшов їх уночі — точно за вказівкою Вернигори. По-пластунськи, не видавши жодного шелесту в сухих очеретах, він прокрався до їхнього табору погоничів і дочекався, поки решта татар і наймитів порине в глибокий сон. Тільки коли один із братів безшумно підвівся покинути дров у багаття, Назар подав умовний знак — тихий свист степового сича.

Зараз, серед денного гамору й пилу, брати лише коротко перезиркувалися з Назаром, коли той присів поруч на охапку соломи, ніби звичайний втомлений чумак.

— Ну що, чубатий... — стиха, ледь розтуляючи вуста й дивлячись кудись убік, на турецьку галеру на Дніпрі, промовив старший, Андрій. Його голос звучав як шелест сухого очерету. — Горіховий сік тримається? Не обліз ще від тутешнього поту?

— Тримається, — так само тихо, через зуби відповів Назар, перебираючи в руках стеблину соломи. — Дякувати вам. Якби не цей дьоготь із горіхом, яничари б ще на митниці мені голову зняли за козацький чуб.

Олесь, молодший, не випускаючи з рук гострого ножа, яким стругав дерев'яну кичку для сідла, ледь помітно всміхнувся — лише куточками чорних, мов терен, очей.

— Тут на світлочубих дівок і козаків полюють однаково швидко, Назаре. Тобі щастить, що ти мовчиш більше, ніж говориш. Бо твоя мова тебе швидше за волосся видасть.

— Я не гомонити сюди прийшов, — Назар важко перевів подих, відчуваючи, як під свитою пече стара рана, а в роті гірчить від спеки. — Ви тут уже більше року. Знаєте кожен шинок, кожну балку від Кизи-Кермена до Таванського острова. Мені треба знати про похід Сашка Чорного. Рік тому він був тут. Що він тут робив і з ким був?

Андрій раптом застиг, і його ніж завмер над деревиною. Він поволі повернув свої чорні, глибокі очі до Назара, і в них спалахнув справжній, непідробний страх — той страх, який не часто побачиш у козака-вивідника.

— Ти краще б про яничарську пушку розпитав, Назаре, — стиха, майже благально мовив Андрій. — Або про татарські сагайдаки. Навіщо тобі той Чорний? Вони як пішли звідси торік, то після них навіть собаки на базарній площі три дні вили.

— Бо цей слід пече мені груди, Андрію, — очі Назара спалахнули суворим вогнем. — Розповідайте. Все, що бачили. Або що чули від шинкарів.

— Ох, що ж тобі сказати, Назаре... — Андрій важко зітхнув, важко перебираючи пальцями суху солому. Його обличчя здавалося ще похмурішим під шаром степового пилу. — Не бачили ми побратимів відтоді, як рік тому вони пішли в той похід. Ми ж жереб тоді кидали, кому йти на розвідку, а кому тут чатувати. Нам з Олесем випало лишитися. Чорний ще дуже радів... Ти ж, певно, знаєш Сашка? Природа в нього непосидюча, хотілося йому пригод, битися, слави здобувати, а не коней у баюрах пасти.

— Це все, що я і Андрій знаємо особисто про нього, — тихим, прохолодним шепотом утрутився Олесь. Він навіть не підвів очей від своєї кички, але ніж у руках завмер. — Тоді бачилися востаннє. Все інше — чутки, які тут вечорами по передмістю повзають.

— Які чутки? — Назар подався вперед, і його пальці мимовільно стиснулися у кулак, аж суглоби побіліли. — Кажіть як є. Не тягніть кота за хвіст.

Брати перезирнулися. Андрій з остеріганням озирнувся на двох турецьких яничарів, які повільно проходили повз стайні, гримаючи зброєю, і чекав, поки ті відійдуть на безпечну відстань.

— Щось там сталося, Назаре... Скелясте лихо чи сама кара божа, — Андрій стишив голос до ледь чутного шелесту. — Майже ніхто не повернувся з того походу. Ми й досі не знаємо, що саме з ними відбулося там, у глибині Чорного моря. За домовленістю, після нальоту наші мали швидко повернутися сюди, до переправи, а ми з Олесем мусили їх перехопити й перевести в безпечне місце у плавнях, щоб уникнути переслідування. Але на точку не прийшов ніхто.