Кривава скверна

Тютюновий дим вився сизими кільцями під низьким сволоком, перемішуючись із пахощами сухого полину та нагрітого сонцем дубового брусу. Остап Вернигора сидів на широкій лаві в кутку, розкинувши масивні плечі, й неспішно покурював коротку люльку-носогрійку. Чоловікові було під сорок — вік, коли гарячкова юнацька відчайдушність уже поступається місцем важкій, карбованій мудрості. Сивина на його скронях проступала чіткими, мов іній, пасмами, але в глибоких сірих очах досі чатувала гострота колишнього степового пластуна. На відміну від багатьох молодих розбишак, Вернигора не красувався коштовною шаблею в срібній оправі, не гримав кулаком по столу й не сипав гучними погрозами. Його мовчазна присутність важила більше за будь-які слова.

Крізь привідчинені двері курінного житла доносився багатоголосий, живий шум Базавлука. Подумки Остап перебирав складну, рухливу географію цього степового гнізда. Базавлуцька Січ не була закам'янілою фортецею з високими мурами; вона дихала й розросталася прямо серед плавняного лабіринту Великого Лугу. У самому серці її лежав широкий майдан, довкола якого півколом вишикувалися курені — просторі, зведені з грубих колод та очерету домівки для сотень козаків. Поруч піднімалися дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці, чепурні світлиці козацької старшини, надійна пушкарня з запасами пороху та важких ядер, а за ними — затишна забудова майстерень та військових комор. Довкола все це обіймав вал із міцним дубовим палісадом та глибокими ровами, але справжнім захистом Січі були не вони, а безкрайній Великий Луг — затони, протоки, височенний очерет і важкопрохідні острови, у яких недосвідчений чужинець легко знайшов би свою смерть.

Думки курінного мимохіть линули далі на південь, де степове марево ховало дніпровські переправи. Це літо видалося гарячим і тривожним. Кошовий отаман Федір Полоус — чоловік крутої вдачі й непохитної волі — зовсім нещодавно підняв козацтво й разом із Федором Байбузою повів загони в черговий важкий похід прямо з Базавлука. Там, на рубежах із Диким Полем, козацькі корогви знову зійшлися у запеклій сутичці з татарськими чатами та османськими залогами, відвойовуючи для козацького Низу право господарювати на власній землі. Полоус тримав Бунчук міцною рукою, але тут, у плавнях, залишалося чимало справ, які вимагали розсудливості, а не лише пороху.

Та думки курінного займали не лише славні походи проти зовнішнього ворога. Щось таємне, отруйне та підступне повільно заповзало всередину самого козацтва. Остап похмуро подивився на стіл, де під важким срібним чорнильником лежав стос паперів. То були листи, чолобитні та плутані, скроплені переляком доноси з різних віддалених зимівників, хуторів і прибережних селищ. Усі вони описували одне й те саме: нічні напади, пошматовану худобу, розбиті засуви та потвори, що лишали по собі сліди, які не належали жодному з відомих звірів.

Курінний повільно постукав важким, заскорузлим пальцем по пожовклих аркушах. Тоді схилився над розкладеною на столі картою з пергаменту й сухим умоком червоного чорнила поставив ще одну жирну цятку біля вигину річкового річища. Лінія знаків поширювалася, мов кривава висипка на тілі степу.

Роздуми Остапа перервав рип дверних завіс. У світлицю, навіть не постукавши як слід, зазирнув курінний писар Богдан. Його зазвичай спокійне, вигладжене писарською працею обличчя зараз було білішим за свіже полотно, а руки, що стискали край жупана, дрібно тремтіли.

— Що там ще?! — глухо й роздратовано гримнув Вернигора, не зводячи очей від карти. — Просив же не турбувати!

— Вибачте, пане отамане... — запнувся Богдан, ковтаючи сухе повітря, ніби щойно біг через увесь майдан. Голос хлопця зламався від прихованого жаху. — Та ви... ви маєте на це поглянути. Цього разу селяни з-під балки привезли не лише звістку про криваву скверну, а й… тіло…

Остап стрепенувся. Його широкий тулуб миттю випростався, мов натягнута тятива, а люлька в кутку рота ледь не згасла. У хаті на мить запала нищівна, дзвінка тиша, у якій чути було тільки, як надворі сухо тріскочуть цикади та чутно віддалений гомін Січі.

— Чиє? — коро озвався курінний, уже підводячись із-за столу.

— Не знаю, — вичавив із себе писар, відводячи очі до долівки. — Я… ото і не розгледів, але….

Вернигора не став дослуховувати, а рвучко висмикнув із затискача пістоль, заклав за пояс і довгим, важким кроком вийшов із хати.

Яскраве, сліпуче сонце вдарило в очі після сутінків світлиці. На самому краї січового майдану, поблизу збройових комор, уже збивався збуджений натовп. Козаки в розстебнутих жупанах, змоклі від спеки січові майстри, сиві діди й молоді джури ступали з ноги на ногу, стишуючи голоси до тривожного шепоту. У центрі цього людського кола стояли перелякані хуторяни біля воза, з якого валував важкий, солодкувато-залізистий сморід свіжої крові.

Люди розступалися перед курінним мовчки, із важкою, пригніченою шаною. Кожен бачив, як зсунулися волохаті брови Вернигори, коли той наближався до воза, на якому під закривавленою рогожею вгадувалися контури людського тіла.

— Розкривай, — твердо наказав Остап, зупиняючись за крок від дишля.

Один із селян — сивочолий старий із крижаним, важким поглядом — не поспішав виконувати наказ Вернигори. Його сухі, заскорузлі від праці пальці міцно вчепилися в край рогожі, але він не ворухнувся. Навколо майдану запала така тиша, що стало чути, як десь біля плавнів сухо й тоскно скрипить гребля.

Дідові западаючі очі дивилися на курінного без остраху — у них палала пекуча, затята ненависть людини, яка втратила все і якій більше нічого боятися.

— Стривай, пане отамане, — глухо, але дивовижно виразно мовив старий, і цей голос прорізав шепіт натовпу, мов тупий ніж. — Спочатку вислухай. Справа ж і вас стосується... всього вашого братства.

Остап повільно звузив очі. Чоло курінного взялося важкими зморшками, а правиця сама собою лягла на руків'я пістоля за поясом. Козаки довкола зашаруділи, напружуючись; хтось голосно сплюнув під ноги, розсуваючи плечі.