Розділ 4

Тоня підвела очі до маленького дзеркала, що висіло на стіні. Із нього дивилася молода дівчина зі світлим обличчям, великими сіро-зеленими очима й довгою русявою косою через плече. Вона знала кожну рисочку цього обличчя, але сьогодні воно здалося їй іншим. Ніби за одну ніч подорослішало.

— Не дивися так, — сказала Катерина, складаючи гребінець. — Усе буде добре.

Тоня здивовано озирнулася. Мати, мабуть, уперше за весь час сама сказала саме те, що доньці найбільше хотілося почути.

— Буде, мамо.

Катерина лише кивнула й швидко вийшла до кухні, ніби злякалася, що скаже ще щось зайве.

Тоня ще хвилину стояла біля дзеркала. Потім взяла валізу.

Ще раз глянула на себе в дзеркало, машинально поправила комірець блузки й узялася за ручку валізи. Та й справді виявилася важкою. Мати встигла покласти до неї стільки потрібних, на її думку, речей, що підняти її однією рукою було непросто.

— Дай сюди, — почувся за спиною голос батька.

Тоня навіть не встигла озирнутися, як валіза вже опинилася в батькових руках.

— Тату, я й сама донесу.

— Донесеш, — усміхнувся він. — Але ще встигнеш наноситися. Попереду тобі не один вокзал і не одна дорога.

Вона не стала сперечатися. Знала, що це було б марно. Батько не належав до людей, які багато говорять або повчають дітей. Він просто робив те, що вважав правильним. І поки міг узяти на себе бодай найменшу частину доньчиних турбот, робив це без зайвих слів.

Катерина востаннє пройшла кімнатами, уважно оглядаючи все навколо, ніби боялася щось забути. Потім підійшла до столу, взяла загорнутий у рушник пакунок із пиріжками, перевірила, чи щільно закручена банка з молоком, і поклала все до полотняної торби.

— Це в дорогу, — коротко мовила вона.

— Мамо, та там стільки всього...

— Дорога довга.

— У поїзді ж можна купити.

Катерина лише зітхнула.

— Купити можна. Але домашнє завжди краще.

Тоня вже не заперечувала. За останні дні вона добре засвоїла: якщо мати вирішила про щось подбати, відмовити її неможливо. Це було не впертістю, а звичкою прожитого життя, коли про все необхідне доводилося думати наперед.

У сінях батько вже взувався. Старі годинники на стіні показували без кількох хвилин шосту.

— Час, — тихо сказав він.

Ніхто не відповів. Катерина перехрестила доньку, потім так само мовчки перехрестила чоловіка й сама швидко торкнулася пальцями чола, грудей і плечей. Робила вона це без показної побожності, як робила все життя перед далекою дорогою. Так само колись проводжала чоловіка до армії, так само благословляла Тоню, коли та вперше їхала на обласну олімпіаду.

— Хай Бог береже, — ледве чутно промовила вона.

Тоня поцілувала матір у щоку.

— Не хвилюйся.

Катерина хотіла щось відповісти, але лише кивнула. Очі її залишалися сухими, проте донька добре бачила, як міцно стиснулися губи. Найважче було саме їй. Батько ще дорогою говоритиме про різні дрібниці, відволікатиме розмовою, а матері залишалося тільки мовчати й приховувати тривогу.

Вони вийшли на подвір'я.

Ранкове сонце вже піднялося над лісом, але спека ще не встигла прийти. На листі яблунь блищали великі краплини роси, над городами ліниво клубочився туман, а повітря було таке свіже, що хотілося вдихати його на повні груди.

Тоня повільно причинила хвіртку й на мить зупинилася.

Перед очима лежала знайома вулиця. Та сама, якою вона ходила до школи, бігала до подруг, поверталася ввечері з клубу після новорічних свят і проводжала худобу на пасовище. Ніколи раніше їй не спадало на думку, що звичайна сільська дорога може бути такою дорогою серцю. Вона знала кожну вибоїну, кожну стару вербу, кожен тин, за яким гавкав чужий пес. Усе це було настільки звичним, що здавалося незмінним, ніби існувало від початку світу.

Батько мовчки рушив уперед із валізою в руці. Тоня й Катерина пішли поруч.

Село тільки починало прокидатися. Десь уже бряжчали відрами біля криниці, над одним із дворів піднімався тонкий синюватий димок, а біля сусідської хвіртки стара Марфа саме випускала гусей на вулицю. Побачивши Тоню, вона приклала долоню до очей, щоб краще роздивитися, а тоді усміхнулася.

— Уже їдеш, дитино?

— Їду, тітко Марфо.

— Ну, хай тобі щастить. Дивись, учися добре, щоб ми потім хвалилися, яка в нас землячка.

— Дякую.

Катерина лише привіталася кивком. Вона явно не мала настрою для довгих розмов.

Поволі минаючи знайомі двори, вони дійшли до станції. Залізничний вокзал був невеликий, одноповерховий, із давно не фарбованими дерев'яними лавами та вузеньким пероном, де вже чекали кілька десятків пасажирів. Хтось їхав до райцентру, хтось — далі, до Києва чи Львова. Люди розмовляли впівголоса, переглядали квитки, ставили біля ніг сумки й валізи, а над усім цим стояв знайомий запах нагрітих рейок, креозоту й ранкової прохолоди.