Розділ 3

Прокинулася Тоня задовго до світанку.

Спочатку навіть не зрозуміла, що її розбудило. У хаті було тихо. За вікном ще панувала ніч, лише крізь фіранку ледь пробивалося тьмяне сіре світло, від якого знайомі речі втрачали свої обриси й здавалися чужими. Десь у сінях тихо цокав старий годинник, та за стіною сонно переступила з ноги на ногу корова. Звичайні звуки, яких вона за інших обставин навіть не почула б, тепер здавалися надто виразними. Сон остаточно розвіявся, і Тоня зрозуміла, що більше вже не засне.

Вона тихенько сіла на ліжку й обхопила руками коліна. Усе сталося саме так, як вона уявляла багато місяців поспіль. Настав день, про який вона стільки думала, сперечаючись із матір'ю, радячись із батьком, перегортаючи довідники для вступників і щоразу відкладаючи їх убік із однаковою думкою: аби тільки вистачило знань, аби тільки не злякатися в останню хвилину. І все ж тепер, коли залишалося лише вдягнутися, взяти валізу й вийти за поріг, на душі було не так радісно, як гадалося раніше. Радість змішалася з тривогою, а тривога — з тихим смутком, який приходить до людини лише тоді, коли вона прощається з чимось дорогим.

Погляд мимоволі зупинився на валізі, що стояла біля дверей. Учора ввечері вони з матір'ю остаточно склали речі, хоча сказати «остаточно» було б не зовсім правильно. Варто було Тоні застебнути замки, як Катерина згадувала ще щось потрібне, знову відкривала валізу й обережно вкладала чергову дрібницю.

Спочатку там опинилася тепла кофта.

— Мамо, навіщо вона мені в липні? — сміялася Тоня.

— У липні, може, й не знадобиться, а далі хто його знає. Осінь приходить швидше, ніж здається.

Потім мати принесла невеличкий полотняний мішечок із голками, нитками й наперстком.

— Це ще для чого?

— Бо ґудзики мають звичку відриватися тоді, коли ніде взяти голку.

За голками з'явилася маленька бляшанка з домашньою маззю від опіків, пляшечка перекису, вузлик із сушеною м'ятою й чебрецем.

— Як горло заболить, завариш чай.

— Мамо, я ж не на безлюдний острів їду.

— Київ теж не за нашим городом.

Тоня тоді тільки похитала головою, але сперечатися вже не стала. Вона добре знала матір. Та не заспокоїться, доки не переконається, що зробила для доньки все, що могла. Якби існувала можливість покласти до валізи шматок рідної печі, запах свіжоспеченого хліба чи теплий літній ранок над їхнім селом, Катерина неодмінно зробила б і це.

Тоня тихо підвелася, накинула легку кофту й вийшла до сіней. Підлога під босими ногами була прохолодною. Дерев'яні двері, як завжди, ледь чутно рипнули, коли вона відчинила їх і ступила на ґанок.

Надворі ще панувала та особлива година, коли ніч уже відступила, але день іще не вступив у свої права. Над городами стояв легкий туман, за садками білів луг, а край неба на сході лише починав рожевіти. Повітря було густе від запаху роси, молодої трави, достиглих яблук і сіна, яке кілька днів тому звезли до стодоли. Десь далеко протяжно закукурікав півень, і майже відразу йому відповіли інші. Село поволі прокидалося, ще не порушуючи ранкової тиші різкими голосами чи гуркотом техніки.

Тоня повільно зійшла східцями й зупинилася посеред подвір'я. Вона раптом відчула гостре бажання добре роздивитися все навколо, ніби боялася, що, повернувшись, уже не побачить цього таким, яким воно було сьогодні. Ось стара груша біля воріт, яку ще дід садив. Ось криниця з дерев'яним журавлем, потемнілим від дощів і сонця. Ось стежка, витоптана від ґанку до хліва. Вона ходила нею стільки разів, що ніколи не замислювалася над цим. А тепер кожна дрібниця несподівано ставала дорогою.

Їй пригадалося, як малою вона бігала цим подвір'ям босоніж, ганялася за курчатами, падала просто в пилюку, а мати сварилася, що знову забруднила нову сукенку. Пригадалося, як батько навчив її вперше доїти корову, терпляче пояснюючи, що не треба смикати дійки, бо тварині боляче. Пригадалося, як вони разом садили перші чорнобривці під вікнами, а вона потім щодня бігала дивитися, чи не з'явилися сходи.

А он там, за хатою, росте липа. Цю липу вони з батьком викопали в кінці села й урочисто посадили у себе в дворі, щоб пахло і були квіти для чаю. Липа давно виросла й щороку дарувала неземний аромат своїх медових квіток.

Усе це було таким близьким, таким звичним, що ще вчора вона не звертала на нього уваги. Лише тепер, перед від'їздом, Тоня зрозуміла просту річ: людина по-справжньому бачить свій дім лише тоді, коли збирається його залишити.

Рябко, який ночував біля ґанку, почув її кроки ще раніше, ніж вона встигла дійти до хліва. Він підвів голову, солодко позіхнув, витягнув передні лапи й потягнувся так старанно, що аж тихо заскімлив від задоволення. Побачивши господиню, пес завиляв хвостом і неквапливо підійшов, ніби був певен: якщо людина вийшла так рано, то неодмінно знайдеться для нього добре слово чи щось смачне.

— Не крутися під ногами, — усміхнулася Тоня, присідаючи поруч. — Зараз і тобі перепаде.

Вона погладила його по голові, почухала за вухом, і Рябко одразу заплющив очі від задоволення. Він був уже немолодий. Морда почала сивіти, рухався пес не так прудко, як колись, але двір і досі вважав своєю фортецею. Чужого впізнавав ще здалеку, а коли господарі працювали на городі, неодмінно лежав десь поблизу, одним оком дрімаючи, а другим уважно стежачи за всім довкола.