Розділ 2

Тоня постояла ще трохи біля квітів, а тоді повернулася до роботи. Треба було нагодувати птицю, допомогти батькові перебрати дошки біля клуні, винести на сонце білизну, яку мати вчора випрала. До обіду ранкова прохолода остаточно зникла. Сонце припікало вже по-літньому, над дорогою здіймалася курява, а з лугу тягло нагрітою травою.

Село бачило її природну красу. Бачило, що гарна — не ляльковою, а справжньою, живою красою. Бачило, що роботяща: і в полі, і в хаті, і з худобою. У батьків одна. Та й батьків шанує.  То й жінки не барилися — сватали своїх синів Катерині, матері Антоніни, бо  розуміли, що в родині вона найбільше  мала слово. А ті, що хитріші, зразу заручалися підтримкою Ніни, куми Катерининої, хрещеної Тоніної, а також знатної свахи на все село.

Тоня про ті сватання спочатку лише сміялася, але в душі хвилювалася, бо можливості своєї хрещеної добре знала. Та й традиції в селі теж мимо очей не проходили. Бачила, що  у селі дівчина ледве встигала закінчити школу, як старші жінки вже починали приглядатися, кому вона могла б підійти. Ніхто не питав, чи збирається вона взагалі заміж. Дивилися простіше: з якої родини, чи здорова, чи роботяща, чи вміє готувати, який характер, що дадуть батьки. Про хлопців говорили приблизно так само: чи не п'є, чи має роботу, землю, хату, чи руки ростуть звідки треба.

Ніна знала все про всіх і вважала своїм обов'язком допомагати людям улаштовувати особисте життя. Вона могла зайти позичити склянку цукру, а за п'ять хвилин уже розповідала, чий син повернувся з армії, хто купив машину, хто отримав добру роботу й кому пора женитися. А тут хрещениця підросла, то як не допомогти, щоб не причепився непутящий  хлопець ненароком.

Одного дня біля хвіртки зібралися одразу кілька жінок. Тоня саме сиділа на ослінчику біля літньої кухні й чистила молоду картоплю. Розмова почалася з погоди, перескочила на врожай огірків, потім на те, що цього року чомусь погано несуться кури, і зрештою закономірно дісталася молоді.

— Катерино, — почала одна, — твоя Тоня — золото. Мій Петро парубок хоч куди.

— А мій Іван? — підхоплювала інша. — Господар, не п’є.

Тоня опустила голову над мискою, щоб ніхто не побачив усмішки. Петра вона знала зі школи. «Парубок хоч куди» торік так напився на весіллі двоюрідного брата, що заснув у сусідському городі між огірками, і господарі знайшли його лише вранці. Саме квітку жував. Іван справді майже не пив, зате вважав, що жінці після заміжжя немає чого працювати десь, окрім власного господарства. Обидва були нормальними хлопцями, але уявити себе поруч із кимось із них Тоня не могла.

Катерина слухала, кивала, але думками була в іншому місці. Їй хотілося більшого — домовитися з Галиною, сусідкою.

Галинин син Олексій був зовсім іншою справою. На кілька років старший за Тоню, міцний, працьовитий, не з ледарів. Після училища працював, мав якісь свої гроші, допомагав батькам, умів і трактор полагодити, і дах перекрити. Їхня хата була одна з кращих на вулиці, господарство велике, землі вистачало. Якби Катерину запитали, якого чоловіка вона бажає доньці, то вона б не вигадувала, сказала, що краще Миколи у всьому селі не знайти.

Сам Микола теж не приховував, що Тоня йому подобається.

Увечері Антоніна пішла до криниці по воду й зустріла його біля хвіртки. Микола стояв, спершися плечем об стовп, у чистій футболці й нових спортивних штанях. Мабуть, чекав навмисне, бо щойно побачив її, відразу випростався.

— Здоров, Тоню.

— Привіт.

Він забрав у неї порожні відра, наче це вже було вирішено, і пішов поруч. Тоня не сперечалася. До криниці було недалеко, а в тому, що хлопець допоможе принести воду, нічого особливого не було.

— Кажуть, їдеш, — мовив Микола.

— Їду.

— Далеко?

Тоня глянула на нього, не розуміючи, жартує він чи справді не знає.

— У Київ.

— Та чув я. Вчитися?

— Вчитися.

Микола кивнув і якийсь час мовчав. Біля криниці він сам витягнув воду, наповнив обидва відра й поставив на землю. Потім витер мокрі руки об штани.

— А на кого?

• На модельєра. Фасони одягу буду вигадувати, розробляти.
• Чудна професія. Одяг? Навіщо його розробляти?

Тоня вирішила розповісти про значення професії модельєра. Микола вислухав, але особливого враження це на нього не справило.

— Ну, спробуй, — сказав нарешті. — Не вийде — повернешся.

Ті самі слова вона чула вже не вперше, але від нього вони чомусь роздратували сильніше.

— А чого має не вийти? Я начебто не дурна. Школу із золотою медаллю  закінчила.  Шити вмію.

Микола знизав плечима.

— Та я не кажу, що не вийде. Просто Київ — то Київ. Там своїх вистачає. Без грошей тяжко.

— Я знаю. Але ж можна спробувати.

— Чого там пробувати.  Тут усе є. Ти звикла жити в селі. А там великі будинки, багато людей, швидке життя. Ото не страшно?

• Ні, не страшно, — мовила якось швидко, немов переконуючи і себе, і Миколу.