Розділ 1.

Село прокидалося повільно, як стара кішка на припічку: спершу зітхне, потягнеться, тоді вже відкриє очі. Над городами стояв легкий серпанок, пахло сирою землею й молоком. Курява від дороги ще спала, а сонце тільки-но торкалося стріх. У низині, за вербами, лежав білий туман, і звідти час від часу долинало сонне кумкання жаб, хоча ніч уже відступила й небо над лісом наливалося чистою ранковою блакиттю.

Першими озвалися півні. Один подав голос десь на тому кінці села, другий відгукнувся через кілька дворів, а за хвилину вже перекликалися всі, наче передавали від хати до хати звістку, що ніч скінчилася й час братися до роботи. Застукотіло відро біля криниці, рипнув журавель, хтось грюкнув хвірткою. Над одним із подвір'їв потягнувся тонкий сизий димок: господиня вже розпалила піч й, певно, поставила варитися картоплю свиням.

Антоніна з відром ішла до хліва. Худоба вже знала її кроки — корова мукнула нетерпляче, коза дзенькнула ланцюжком. Тоня рухалася спритно, звично: сіно, вода, жменя дерті. Руки робили своє, а думки — своє.

Господарство в них було не найбільше в селі, але роботи вистачало від світання до смеркання. Корова Лиска, коза, свиня з поросятами, десятків два курей, гуси, качки, пес Рябко, який мав стерегти двір, але більшу частину дня дрімав під грушею, та рудий кіт Мурчик, що не визнавав над собою жодної влади й приходив до хати тільки тоді, коли хотів їсти. За хлівом стояла стара стодола, куди складали сіно й солому, а трохи далі — клуня з господарським начинням, мішками, кошиками та всім тим добром, яке викинути шкода, бо колись неодмінно знадобиться.

Тоня любила цей ранковий час. Не саму роботу — хоча й вона не була їй тягарем, — а кілька хвилин, коли мати ще не встигла роздати завдання на цілий день, сусіди не зазирали через тин, а село здавалося майже безлюдним. Можна було мовчки доїти корову, слухати рівний стукіт молока об дно відра й думати про своє. Саме тоді її мрії здавалися не дурними й нездійсненними, а такими ж природними, як сонце, що сходило над городами.

Вона бачила не хлів, а вікно з вивіскою: «Квіти». Бачила, як виставляє у відрах півонії, як перев’язує шпагатом букети, як люди заходять і усміхаються, ніби їм щойно стало трохи легше жити.

Магазин у її уяві щоразу був трохи іншим. То великим і світлим, із широкими вікнами до самої підлоги, то зовсім маленьким, де за прилавком ледве помістяться двоє. Але неодмінно біля дверей стояли відра з квітами, а над входом висіла вивіска. Назви для магазину Тоня ще не придумала, хоча кілька разів записувала різні слова на останній сторінці старого шкільного зошита, а потім закреслювала: усе здавалося або надто пишним, або дурнуватим.

Звідки взялася ця мрія, вона й сама не пам'ятала. Квіти подобалися їй змалку. Ще малою вона викопувала на лузі дзвіночки й дикі гвоздики, приносила додому разом із грудками землі та намагалася пересадити під вікнами. Більшість не приживалася, і мати щоразу казала, щоб дитина не тягла на подвір'я всяке зілля. Але кілька рослин таки вижили, а Тоня вперше відчула дивну радість від того, що маленька жива річ, перенесена її руками на інше місце, не загинула, а пустила коріння.

Особливо пишалася фіалками, які знайшла якось навесні в лісі. За декілька років з  двох кущиків розрісся майже килим у саду. Мати називала лілові квіточки бур’яном, а батько зробив тинок і обгородив, немов узаконив  доньчину клумбу.

Пізніше Антоніна почала вимінювати насіння у сусідок. За жменю гарбузового могла випросити кілька насінин айстр, за допомогу старій тітці Олені на городі отримала корінець півонії, а одного разу батько привіз із районного базару три цибулини гладіолусів. Мати бурчала, що гроші викинули невідомо на що, але батько тільки усміхнувся й підморгнув доньці. Того літа Тоня щодня ходила дивитися, як із землі піднімаються довгі зелені листки, а коли розпустилася перша червона квітка, мало не покликала пів села милуватися.

З часом клумбою Тоніною перед хатою милувалося все село. Ще сніг не розтанув, а вздовж  тину  — біліють кущики підсніжників та синіють проліски.  За ними несміливо визирали ніжно-фіолетові крокуси, мов краплини ранкового неба, що впали на землю. Сонце тільки-но пригрівало, а клумба вже прокидалася від довгого зимового сну, ніби Господь щодня власноруч розстеляв на ній новий квітковий килим.

Минало кілька тижнів — і над землею спалахували золоті нарциси. Поряд розкривали свої келишки червоні, жовті та рожеві тюльпани, гордовито тримаючи голівки, наче панянки, які вбралися до великоднього свята. Поміж ними дрібними зорями світилися незабудки, тихенько нагадуючи кожному перехожому про щось дороге серцю.

У травні клумба вже пахла так, що люди, проходячи повз Дорошенкову хату, мимоволі сповільнювали крок. Зацвітали півонії — великі, пухнасті, мов рожеві хмаринки. Розправляли свої оксамитові пелюстки іриси — сині, бузкові, білі, схожі на казкових метеликів, що присіли перепочити. Лілії витягувалися до сонця, а бузок із садка щедро обсипав повітря таким ароматом, що навіть бджоли, здавалося, літали повільніше, смакуючи кожну мить.

Коли приходило літо, клумба ставала справжнім святом барв. Розкішні троянди змінювали одна одну хвилями цвіту: кремові, рубінові, коралові, чайні. Пишалися жоржини, весело підморгували чорнобривці, горіли помаранчевими вогниками настурції. Лаванда огортала подвір'я ніжним духмяним серпанком, а мальви біля тину здіймалися так високо, ніби хотіли привітатися з хмарами.

Увечері ж клумба ніби перевдягалася в іншу сукню. Якщо вдень вона тішила око барвами, то з настанням сутінків починала зачаровувати ароматами.