Розділ 1

Жорна

Свирид крутив жорна й раз по раз поглядав крізь відчинені двері на Рудаву.

Ранок видався холодніший, ніж ще тиждень тому. Над водою стояв низький туман, а на втоптаній стежці від Вербника темніли мокрі сліди: ніг, постолів, волочених мішків. Жнива минули. Тепер люди тягли зерно до помелу, латали стріхи й лічили, що піде на їжу, що на посів, а що доведеться берегти до весни. Жито, ячмінь, трохи проса, горох у полотняних торбах.

У млині було напівтемно. Світло лягало від дверей широкою смугою просто на жорна, і в цій смузі висів борошняний пил, такий дрібний, що, здавалося, його можна пити.

Плече занило вдруге за ранок. Свирид повів ним, і пасмо, що вибилося зі шнура на потилиці, ковзнуло по обвітреній щоці. У бороді вже бралася сивина, але руки лишалися міцними від щоденної роботи з мішками, деревом і каменем. Він відкинув пасмо тильним боком зап'ястка й знову взявся за держак.

Рудава тим часом текла собі, не переймаючись ні жнивами, ні боргами, ні втомленими плечима.

Біля стіни на колодці сиділа молода жінка з Вербника з порожньою торбою на колінах. Її син стояв у дверях і затуляв світло. Другим у черзі був дід із нижнього кінця Вербника: він прийшов затемна, щоб не стояти, і тепер стояв усе одно, але зі спокійною совістю.

— А довго ще? — спитав хлопець.

— Якщо питатимеш — довше.

— Чого?

— Бо я відповідаю замість роботи.

Хлопець подумав і відступив убік.

— Тепер швидше?

— Трохи.

Жінка пирхнула.

Свирид підсипав зерна. Верхній камінь ішов рівно. Коли він починав тягнути важче, то або зерно було сиріше, або камінь просив правки, або рука вже втомилася й шукала, на кого б це звалити. Цього ранку винна була тільки рука.

— Сам казав, що камінь добрий, — озвалася жінка.

— Добрий.

— А сопеш так, ніби він тобі ворог.

— Добрі речі теж важкі.

За дверима тихо шаруділо вербове листя. Нижче за течією, за вигином, лежав Вербник: там верби підступали до води густіше, і від них до млина тяглася берегова стежка. Ще нижче Рудава розтікалася ширше й мілкіше, біля Добромислового броду. Свирид знав цю дорогу не гірше за власний двір: хто носить зерно сам, хто присилає дітей, хто приходить до світання, щоб не стояти в черзі, і після якої зливи Добромисл кладе поперек стежки жердину й радить брід обходити.

Хлопець знову визирнув надвір.

— А ти хату ставиш?

— Ні.

— Комору?

— Ні.

— Тоді нащо стільки брусів?

Жінка смикнула його за сорочку.

— Не чіпляйся до чоловіка.

— Хай питає, — сказав Свирид.

Він зупинив жорна, провів долонею по краю каменя й кивнув надвір.

Під навісом лежали обтесані бруси. Вздовж стіни — довга дерев'яна вісь. Осібно Свирид складав дошки й заготовки для колеса. Ближче до води стояли дві палі з поперечиною, що поки більше заважали ходити, ніж допомагали справі.

Хлопець дивився довго.

— То що воно буде?

— Якщо не розвалиться, — сказав Свирид, — вода крутитиме жорно замість мене.

Хлопець обернувся. Жінка теж. А Свирид устиг почути, як за дверима шарудить вербове листя.

— Вода? — перепитала вона.

— Вода.

— Оця?

Вона показала на Рудаву.

— Іншої тут немає.

— І ти сам таке надумав?

— Ні.

Це здивувало її більше, ніж саме колесо.

Свирид підсипав зерна.

— Кілька зим тому тут стали на ніч подорожні. Один розповідав, що бачив у далеких землях колесо, яке вода штовхає знизу, а воно тягне жорно. Другий казав, що перший бреше.

— А ти кому повірив?

— Нікому.

— Тоді нащо будуєш?

Свирид штовхнув камінь.

— Хочу перевірити.

Жінка засміялася.

— Оце вже схоже на тебе.

Хлопець підійшов до брусів, перевів очі з них на річку й назад.

— А вода сильна?

— Мусить бути сильна.

— А дерево?

— Мусить витримати.

Хлопець насупився.

— То хто сильніший?

Свирид замислився, але роботи не кинув.

— Якщо вода не зрушить дерево — жорно не піде. Якщо зрушить більше, ніж треба, — поламає.

— А як треба?

— Щоб вода крутила, а дерево тримало.

— І все?

— Якби все, я б уже молов.

Він закінчив помел і пересипав борошно в торбу. Жінка перевірила вузол і дістала з-за пазухи невеликий згорток.

— За сьогодні.

У згортку були крупа й шматок воску.

— Крупи забагато.

— Та я минулого разу лишила мало.

— Минулого разу домовлялися інакше.

Вона зітхнула.

— От через це з тобою й важко.

Свирид підійшов до полиці. Там лежали дерев'яні плашки: одні потемнілі від рук, інші свіжі. Він перебрав кілька й витяг потрібну, жінчину. Під пальці раз у раз потрапляли й старі, із зарубками не його руки. Не одна така лишилася від тих, хто тримав це місце раніше.

— Оце було минулого разу.

— Я пам'ятаю.

— Я теж.

— То навіщо воно?

— Щоб через зиму обидва пам'ятали однаково.

— А якщо не однаково?

— Тоді сперечатимемося.

— Гарна в тебе наука.

— Кращої не маю.

Вона підхопила торбу.

— Через брід підете? — спитав Свирид.

— Якщо Добромисл ще не свариться.

— Він із водою не свариться.

— З людьми частіше, — усміхнулася жінка.

Хлопець уже стояв надворі й розглядав бруси.

— Не лізь руками, — сказав Свирид.

— Я не лізу.

— Ти вже думаєш.

— А думати можна.

Вони пішли стежкою вниз, до Вербника. За вербами їх швидко не стало видно, але ще довго долітав хлоп'ячий голос: тепер він допитувався вже в матері.

Дід, що весь цей час мовчки чекав своєї черги, підвівся, струсив з коліна пил і став до мішка.

— Вода, — сказав він, ніби пробував слово на смак. — Ну-ну.

Більше нічого не додав.