Розділ 30. Стас.

Дивлюся на нічне місто, повернувшись спиною до гості, яка сидить за столом і п’є чай. Робить це так тихо, що починаю думати, наче один на кухні.

Хочу повернутися і помилуватися Юлею. Її шовковим волоссям, ляльковим личком, довгим білим сарафаном. Такими ж білими туфельками, що ідеально сидять на маленьких ніжках.

Вперто не роблю цього. Яке маю право пускати слину на чужу дівчину? Юля не належить мені, так само як я їй. Вільні одне від одного, тільки мене ця свобода щось узагалі не радує.

-  Стасе, - доноситься голос шатенки, - дякую, що дозволив побути у тебе. Якби залишилася вдома, певне б, збожеволіла.

Радий, що перша почала розмову, це дає підставу обернутися до неї і прийняти наставницький вигляд.

Підійшовши до столу, відсунувши стільця, сідаю. Награно суворо дивлюся на співрозмовницю (не можу злитися на цього янгола) і так само суворо кажу:

-  Юлько… точніше Юліано, що сталося?

Вона мило шаріється і робить черговий ковток з  чашки. Поруч лежить цукерка, яку все-таки знайшов і поклав перед нею.

-  Називай мене як хочеш. Насправді, Юліана, то занадто пафосно. Ніколи не подобалося.

-   Тоді чому саме так до тебе і звертаються? Не здатна сказати, що не хочеш цього?

Юлія ніяковіє, на обличчі знову проступає рум’янець. Опускає очі, наче побачила у чашці щось цікаве.

-  То, що у тебе сталося?

-  Посварилася з Євгеном, - відказує вона, - але, Стасе, ти не думай… звичайна побутова сварка. Він хороший і турботливий. Це так, дрібниці…

-  Якби це були дрібниці, ти б зараз не сиділа заплакана на моїй кухні. У чому причина сварки?

Юля дістає з сумочки якісь скляні уламки і показує мені. Схлипує, через що стискається серце.

Мою дівчинку змусили плакати. Був би зараз Євген поруч, пику набив. Зіпсував ідеально зібраний образ.

-  Що це за фігня?

-  Кришталевий янгол. З дуже дорогого кришталю із позолотою. Євген придбав для мене, а я розбила.

Дівчина замовкає, витирає сльози, потім поспіхом додає:

-  Євген розізлився і накричав. Мав на це право.

Дивлюся на красуню з певним роздратуванням. Мені здається, чи вона намагається виправдати свого бойфренда? Якщо він такий хороший, то чого ж тоді до мене прийшла плакатися?

-  Не згоден, не мав він такого права. Через якусь цяцьку…

-  Янгол дуже дорогий.

-  Юля, речі інколи ламаються. Якщо не готовий до цього, то не витрачай на них свої дорогоцінні кошти.

Дівчина замовкає, дивиться на уламки, потім хоче сховати назад до сумочки.

-  Дай сюди, - різко кажу і вихоплюю залишки янгола у неї з рук.

Мить і вони опиняються у сміттєвому відрі. Перехопивши погляд Юлі, спокійно пояснюю очевидні речі.

-  Мила, ця річ себе віджила. Викинь і забудь. Коли той Євген вимагатиме гроші, то… пішов він.

Тут, певне, треба було сказати героїчну фразу, на кшталт «я поверну їх за тебе». Але ні… не поверну. Немає у мене таких коштів, а брехати не бажається.

Дівчина на мою гнівну тираду усміхається, можливо настрій вже покращився. Несподівано для себе ставлю питання:

-  Як ви познайомилися? Довго зустрічаєтеся?

-  Він почав викладати в університеті після того, як тебе відрахували. Приблизно через пару місяців став робити натяки. Звісно, ніяких стосунків між нами бути не могло, доки я залишалася його студенткою. Тому просто почали спілкуватися. Він тоді сказав, що його батьки знають моїх, крім того, мають якісь там справи з Валерією. Коротше, обидві наші родини вирішили, що ми хороша пара. Тому і почали зустрічатися, як тільки я закінчила навчання. Разом зовсім недовго, але плануємо одружитися. Правда, не знаю, коли… але колись це буде.

Слухаю Юлю і не вірю, що вона все це говорить серйозно. Також почуваюся дивно…

Так у них все виглядало ідеально, коли побачив у ресторані тоді. Виходить, скільки підводних каменів в їх стосунках.

-  Тобто, те, що будете зустрічатися, вирішили ваші рідні?

Юля киває і заглядає у майже порожню чашку. Чого прикипіла до тієї чашки? Наче там відповіді можна знайти?

-  З його боку наполягли батьки, сказали, що я дуже вродлива та ефектна. Маю вищу освіту, можу стати співвласницею рекламного агентства. Адже у Валерії немає дітей. З мого боку… якраз Валерія і схвалила нашу пару. Сказала, що Євген «пристойний». З її вуст це означає «завжди можна знайти краще, але поки підійде і цей».

Замовкає, наче соромиться того, що говорить. Розумію, я б також соромився молоти подібну маячню.

-  Ти себе чуєш? - запитую дещо трохи більш різко, ніж хотів, - виходить, що за вас вирішили? Що сказав Євген? Що думала ти з цього приводу? Юля…

Не стримавшись, простягаю руку, підводжу голову дівчини за підборіддя. Погляд її сріблястих очей, направлений на мене, пронизує.

-  Ти ж наче не дурна дівчина. Принаймні саме таку я і знав колись. Що сталося з тобою? Куди поділася та активна бунтарка, що впевнена розповідала: за щастя варто боротися. І що щастя…