Розділ 25. Юліана.

Теперішній час.

Сиджу та усміхаюся як дурепа, згадуючи чергову подію, пов’язану зі Стасом.

Розумію одну просту річ: я тоді почувалася щасливою без ресторанів і без розкішних квіткових букетів.

Але ж я тоді була зовсім юною… не можна завжди задовольнятися малим.

Чи, все-таки, можна? Бути щасливою, просто тому що поруч…

«Нісенітниця. Настав час виходити з юнацьких ілюзій. Валерія колись також вірила у кохання. Чим це для неї завершилося? Розбитим серцем. Не хочу відчути те, що відчула моя сестра».

Поглянувши на годинник, трохи не зомліла, а потім похолола.

-  Нічого собі!

Підскочила на місці, зрозумівши, що геть забула про Євгена.

Про чоловіка, до якого збиралася йти на побачення.

Де ми там домовилися зустрітися? Точно!

У центрі міста, в улюбленому кафе. Судячи з цифр, що висвічуються на дисплеї, хлопець чекає вже хвилин десять.

Дивно, що не зателефонував і не написав повідомлення, щоб запитати де я і чому спізнююся.

Але то деталі…

Схопивши сумку, практично вилітаю з квартири. Дорогою кілька разів споглядаю на екран телефону, хоча це вже нічого не змінить.

У голові крутиться тільки одна думка: Євген дуже не полюбляє, коли я спізнююся.

Він сам дуже відповідальний, вимагає від інших такого ж ставлення.

Валерія, правда, каже, що дівчина має право спізнюватися, принаймні на кілька хвилин.

Та я запізнилася на значно довший час.

Якщо Євген розізлиться, то матиме на це повне право.

Перед тим, як забігти у кафе, поправила волосся і заглянула у невеличке дзеркальце. Щоб там не сталося, але повинна виглядати неймовірно.

Зробивши вдих, заходжу всередину й одразу бачу Євгена, який сидить за столиком біля стіни. Сидить спиною до мене, тому і не бачить.

Тримає телефон, по якому зосереджено з кимось говорить.

Хочу одразу підійти до коханого і вибачитися за запізнення. Але тут чую його голос, який звучить роздратовано і разом з тим схвильовано.

-  Сашо, послухай… не перебивай. І годі вже плакати. Ти доросла дівчина.

Мимохіть сповільнила крок, прислухалася.

-  Хіба ми це раніше не обговорювали? Я не здатен запропонувати тобі інше… розумію, але…

Певне, відчувши, що позаду хтось стоїть, повертається і помітивши мене, замовкає.

-  Все! Бувай.

Завершив розмову, дивлячись на мене. Судячи з погляду, не дуже радий, що стала свідком того, що робив.

Отже говорив з Сашою. Тобто, з тією студенткою? Але ж не її одну звуть Сашею, чи не так? 

Але щось всередині підказує: йдеться про ту саму дівчину.

Підходжу ближче, коли вже заявилася на побачення. Несподівано саму охоплює роздратування, причину якого не можу сказати.

-  Привіт, Женя.

-  Юліано, - суворо говорить той.

Розумію, про що він і роздратування охоплює ще більше. Чого причепився до того «Євгена». Невже «Женя» звучить гірше?

Але ні, носиться з власним іменем, як з писаною торбою.

Я також не хочу бути Юліаною.

Дістало!

Бойфренд усміхається, намагаючись згладити напруження між нами. Ретельне ховає телефон до кишені, наче боїться, що я попрошу дати мені розглянути гаджет.

Нахилившись, поцілував мене у щоку.

-  І тобі привіт, красуне. Неймовірно виглядаєш.

-  Дякую. Пробач, що запізнилася.

Хлопець дивиться у відповідь, не приховуючи здивування.

-  Хіба ти спізнилася?

-  На цілих тридцять п’ять хвилин.

-  Не помітив… та нічого.

На мить завмираю від почутого.

Не помітив… тоді навіщо я неслася сюди, наче скажена?

Я думала, він на мене чекає, дивиться на годинник, хвилюється. Хоча якби хвилювався, то, напевне б зателефонував і запитав де я і чому затримуюся.

Євген робить жест рукою, запрошуючи сісти.

-  Сідай, не стій. Я до речі також трохи запізнився, тому не варто перейматися.

Сідаю, не зводячи очей з бойфренда. Пригадую, як ще пару місяців тому почувалася щасливою поруч із ним.

Чи то може, мені здавалося, що я щаслива? Звісно, лестило, що такий красивий та серйозний хлопець звернув на мене увагу, почав красиво залицятися.

Кожне побачення було несхоже на інше. Романтичні жести, компліменти, букети квітів, ресторани.

Ще важливий момент: Євген не наполягав на тому, щоб ми з ним опинилися у ліжку до весілля.