Моя Знайда

31. Дозвіл бути

ЮРІЙ

Відтоді як дівчину знову перевели до звичайної палати, минуло майже два тижні. Стас так і не озвався. Батько, на диво, теж майже не нагадує про себе, хоча я й далі навідуюся до компанії. З батьками взагалі не перетинаємося. А от щодо першого... Хотілося б знати, де він і що такого сталося тієї ночі в клубі, що відтоді він уперто мовчить.

Увесь цей час я поруч із дівчиною. Не можу залишити її саму ні на мить. Я усе ще ночую в неї, а вона ділить зі мною своє ліжко. А вранці часто відчуваю її ледь теплі пальчики на своїй щоці...

Я все ладен віддати, щоб тільки вона не прибирала їх з мене.

У мою відсутність, з нею залишається Мирон. Він уміє її розвеселити, і з ним вона усміхається частіше, ніж зі мною.

Це не викликає в мені обурення, це... Я ревную. І визнаю це. Знайда ще довго може усміхатися після того, як він піде. І це дратує. Але, з іншого боку, я радий, що вона сміється. Її усмішка така ж легка й щира, як і вона сама.

— Що ж за жарт такий він розказав, що ти й досі смієшся? — не витримую.

Стою зараз біля вікна й через плече спостерігаю, як її обличчя сяє. Хотів би, щоб вона так усміхалася поруч зі мною. Але натомість з її яскрава усмішка зникає з губ.

— П-робач.

Ця її заминка... Я вже зрозумів, що це наслідки хвилювання. Вона починає заїкатися саме в ті моменти, коли хтось або щось її лякає.

— Не варто. Навпаки, мені подобається бачити тебе усміхненою. Радісною.

— Мирон... сказав, що... ти... рев-нуєш.

Я починаю сміятися.

Гад. Замість того щоб просто стежити, чи з дівчиною все гаразд, він розповідає їй, що я ревнивий...

— Цікаві у вас розмови... — зітхаю й повертаюся до неї обличчям.

Ревную. Але не настільки, щоб ховати від усіх таку красу. Хай заздрять.

Підходжу. Опускаюся на ліжко поруч. Вона сидить. Але трохи напружується, видаючи свій страх, коли я беру її за плечі.

— Ходи сюди.

Обіймаю її. Сьогодні вперше так, як давно цього прагнув. Легенько притискаю до себе. І, в біса, цілую у скроню. На більше поки не наважуюся.

—Лікар сказав, якщо завтрашні обстеження не виявлять відхилень, за кілька днів тебе переведуть на домашню реабілітацію. Але з регулярними оглядами та контролем стану серця.

Уже чекаю того дня, коли її випишуть і ми зможемо разом з'явитися в тому закритому клубі. Показатися людям, які, можливо, її знають. Може, тоді вона хоч щось згадає. Я не можу приховувати її від усього світу лише тому, що вона втратила пам'ять...

Відчуваю, як вона стискається ще більше в моїх обіймах, ніби боїться. Як гупотить її чуже сердечко.

— У мене... немає, куди й-ти.

— Я знаю.

Мій подих лоскоче її волосся. А я ледь стримуюся, щоб не вплести пальці в ці коси й не поцілувати її в губи. По-обсобливому: ніжно і з пристрастю. Як нікого досі.

— Ти можеш пожити в мене. Це не прохання і не спроба тебе в чомусь переконати. Просто хочу, щоб ти знала: тобі є куди йти.

— У т-тебе? — дівчина відхиляється й заглядає мені в обличчя. Поки я милуюся її очима.

Ні. Я не можу вважати її своєю лише тому, що знайшов і допоміг вижити. Навіть попри власне бажання, щоб у її житті знайшлося місце для мене.

— Так, у мене. Обіцяю, що не торкнуся тебе, доки ти сама цього не захочеш.

Вона зосереджено розглядає мої очі, поки кутик губ несміливо сіпається в усмішці. А я не можу відвести погляду.

— Як у романах... — вражає мене своєю відповіддю.

Усміхаюся...

— Обіцяю спільні вечері. І щоденні прогулянки. Хоча б містом.

— Я... хочу до моря.

— Поїдемо. А ще нам потрібно купити тобі теплі речі. Це можна зробити зараз.

Відступаю на крок. Даю їй свій телефон і вчу користуватися інтернетом. Вона здібна учениця.
За мить ми обираємо їй теплий пуховик і осінні черевички. Запевняю, що якщо не підійдуть — поміняємо на інші. Далі залишаю її з ґаджетом у руках, а сам виходжу відповісти на інший телефонний дзвінок від батька.

— Так, тату... — стомлено потираю потилицю й переводжу погляд на вікно, за яким вітер ганяє вулицею перше жовте листя.

— Завтра... — батько важко переводить подих. — Зустріч із партнером, якого ти так прагнув побачити.

Ну нарешті...

— О котрій?

— О другій дня. Здається, він буде з дружиною і... донькою.

— Як цікаво... — не стримую емоцій, зітхаю. — Добре. Буду.

Першим завершую розмову. У голові одразу вишиковуються думки про завтрашню зустріч, відтісняючи все інше.

Влаштуємо переговори... А заодно побачимо, хто й на кого має управу.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше