ЮРІЙ
Відтоді як дівчину знову перевели до звичайної палати, минуло майже два тижні. Стас так і не озвався. Батько, на диво, теж майже не нагадує про себе, хоча я й далі навідуюся до компанії. З батьками взагалі не перетинаємося. А от щодо першого... Хотілося б знати, де він і що такого сталося тієї ночі в клубі, що відтоді він уперто мовчить.
Увесь цей час я поруч із дівчиною. Не можу залишити її саму ні на мить. Я усе ще ночую в неї, а вона ділить зі мною своє ліжко. А вранці часто відчуваю її ледь теплі пальчики на своїй щоці...
Я все ладен віддати, щоб тільки вона не прибирала їх з мене.
У мою відсутність, з нею залишається Мирон. Він уміє її розвеселити, і з ним вона усміхається частіше, ніж зі мною.
Це не викликає в мені обурення, це... Я ревную. І визнаю це. Знайда ще довго може усміхатися після того, як він піде. І це дратує. Але, з іншого боку, я радий, що вона сміється. Її усмішка така ж легка й щира, як і вона сама.
— Що ж за жарт такий він розказав, що ти й досі смієшся? — не витримую.
Стою зараз біля вікна й через плече спостерігаю, як її обличчя сяє. Хотів би, щоб вона так усміхалася поруч зі мною. Але натомість з її яскрава усмішка зникає з губ.
— П-робач.
Ця її заминка... Я вже зрозумів, що це наслідки хвилювання. Вона починає заїкатися саме в ті моменти, коли хтось або щось її лякає.
— Не варто. Навпаки, мені подобається бачити тебе усміхненою. Радісною.
— Мирон... сказав, що... ти... рев-нуєш.
Я починаю сміятися.
Гад. Замість того щоб просто стежити, чи з дівчиною все гаразд, він розповідає їй, що я ревнивий...
— Цікаві у вас розмови... — зітхаю й повертаюся до неї обличчям.
Ревную. Але не настільки, щоб ховати від усіх таку красу. Хай заздрять.
Підходжу. Опускаюся на ліжко поруч. Вона сидить. Але трохи напружується, видаючи свій страх, коли я беру її за плечі.
— Ходи сюди.
Обіймаю її. Сьогодні вперше так, як давно цього прагнув. Легенько притискаю до себе. І, в біса, цілую у скроню. На більше поки не наважуюся.
—Лікар сказав, якщо завтрашні обстеження не виявлять відхилень, за кілька днів тебе переведуть на домашню реабілітацію. Але з регулярними оглядами та контролем стану серця.
Уже чекаю того дня, коли її випишуть і ми зможемо разом з'явитися в тому закритому клубі. Показатися людям, які, можливо, її знають. Може, тоді вона хоч щось згадає. Я не можу приховувати її від усього світу лише тому, що вона втратила пам'ять...
Відчуваю, як вона стискається ще більше в моїх обіймах, ніби боїться. Як гупотить її чуже сердечко.
— У мене... немає, куди й-ти.
— Я знаю.
Мій подих лоскоче її волосся. А я ледь стримуюся, щоб не вплести пальці в ці коси й не поцілувати її в губи. По-обсобливому: ніжно і з пристрастю. Як нікого досі.
— Ти можеш пожити в мене. Це не прохання і не спроба тебе в чомусь переконати. Просто хочу, щоб ти знала: тобі є куди йти.
— У т-тебе? — дівчина відхиляється й заглядає мені в обличчя. Поки я милуюся її очима.
Ні. Я не можу вважати її своєю лише тому, що знайшов і допоміг вижити. Навіть попри власне бажання, щоб у її житті знайшлося місце для мене.
— Так, у мене. Обіцяю, що не торкнуся тебе, доки ти сама цього не захочеш.
Вона зосереджено розглядає мої очі, поки кутик губ несміливо сіпається в усмішці. А я не можу відвести погляду.
— Як у романах... — вражає мене своєю відповіддю.
Усміхаюся...
— Обіцяю спільні вечері. І щоденні прогулянки. Хоча б містом.
— Я... хочу до моря.
— Поїдемо. А ще нам потрібно купити тобі теплі речі. Це можна зробити зараз.
Відступаю на крок. Даю їй свій телефон і вчу користуватися інтернетом. Вона здібна учениця.
За мить ми обираємо їй теплий пуховик і осінні черевички. Запевняю, що якщо не підійдуть — поміняємо на інші. Далі залишаю її з ґаджетом у руках, а сам виходжу відповісти на інший телефонний дзвінок від батька.
— Так, тату... — стомлено потираю потилицю й переводжу погляд на вікно, за яким вітер ганяє вулицею перше жовте листя.
— Завтра... — батько важко переводить подих. — Зустріч із партнером, якого ти так прагнув побачити.
Ну нарешті...
— О котрій?
— О другій дня. Здається, він буде з дружиною і... донькою.
— Як цікаво... — не стримую емоцій, зітхаю. — Добре. Буду.
Першим завершую розмову. У голові одразу вишиковуються думки про завтрашню зустріч, відтісняючи все інше.
Влаштуємо переговори... А заодно побачимо, хто й на кого має управу.
#104 в Жіночий роман
#42 в Сучасна проза
втрата пам'яті, владний герой та невинна героїня, сильні почутя
Відредаговано: 17.11.2026