Розділ 17.1

Еллі

Шлях назад до білосніжних шатрів я здолала майже на автопілоті. «Зате щасливим». Ну от хто тягнув мене за язика?! Я ж просто хотіла захиститися від його раптового магнетизму черговим колючим жартиком, а натомість... Те, як він подивився на мене... Від цього важкого погляду нутрощі досі зав'язувалися в тугий вузол.

Я підлетіла до фотографа, на ходу знімаючи шкіряний ремінець із шиї. 

– Тримайте, – я урочисто простягнула йому його скарб, натягнувши на обличчя найпроменистішу з усмішок. – Безмежно вдячна. Камера – просто звір.

Хлопець видихнув із таким свистом, ніби з нього випустили все повітря. Він обережно, обома тремтячими руками прийняв її й притиснув до грудей, мов рідну дитину. 

– Продиктуйте свій номер, я напишу вам, щоб ви скинули мені ці кадри. Ну, знаєте, щоб вони випадково не потрапили до офіційного альбому наречених, – винувато зморщила я ніс, потираючи долоні одна об одну.

– Так, звісно, – він з полегшенням усміхнувся.

Телефону в мене із собою не було, тому хлопець квапливо видряпав цифри кульковою ручкою на білосніжній коктейльній серветці.

– Бред, – представився він, простягаючи мені цю імпровізовану візитку. 

– Еллі.

Він поглянув на мене якось дуже відкрито та просто. Уся незручність від мого «викрадення» фотоапарата миттєво розвіялася. 

– Вам тут не влетить від керівництва за те, що я вас так затримала? – стурбовано запитала я, озираючись на шатра. 

– Та ні, не повинно. У мене були законні п'ятнадцять хвилин на перепочинок. 

– О, ну слава богу, – видихнула я, але тут мій мозок зачепився за одну деталь. Я ж бачила, як Бред носився по газонах без упину з самісінької репетиції. – Зачекайте... А ви ж нічого не їли! Ви весь цей час тільки воду пили?! 

– У мене був із собою сендвіч, – Бред зніяковіло знизав плечима.

– Сендвіч?! – мій голос зірвався на високі ноти. – От же ж жлоби! Називають себе елітою, а не можуть забезпечити гарячим обідом людей, які на них спину гнуть по дванадцять годин! 

– Який жахливий моветон, – пролунав за моєю спиною до нудоти манірний жіночий голос.

Я обернулася. До нас, погойдуючи стегнами, наближалася Ванесса – та сама блондинка, яка ще вчора вішалася на Грема. Вона зміряла мене таким поглядом, ніби я була плямою на її дизайнерських туфлях.

– Персонал має виконувати свою роботу, а не вештатися серед гостей, – Ванесса гидливо скривила бездоганно нафарбовані губи, зиркнувши на Бреда. А потім розвернулася до мене. – Хоча, зважаючи на твої манери, я зовсім не дивуюся, що ти знайшла спільну мову з найманими робітниками. Який рівень, такі й інтереси. Сміття тягнеться до сміття.

Останні слова стали тим сірником, що впав у каністру з бензином. Гаряча кров ударила мені в голову, повністю відключаючи інстинкт самозбереження. 

– Якщо для вас елітарність – це морити людей голодом і поводитися як стерво, то засуньте свій рівень собі… туди, де сонце не світить! – випалила я на всю терасу, роблячи стрімкий, агресивний крок їй назустріч.

Ванесса аж задихнулася від такого відвертого вуличного нахабства. Її ідеальні брови злетіли вгору, очі звузилися в дві злісні щілини. Вона ступнула вперед, хижо випнувши груди. Я інстинктивно стиснула кулаки, в яких досі був папірець із номером. У голові вже промайнув чіткий бойовий план: якщо вона хоч пальцем мене зачепить, я з великим задоволенням вирву пасма з її ідеальної укладки тут, біля фонтану з шампанським.

– Ти, маленька зухвала паскудо... – просичала вона, швидко піднімаючи руку з довжелезним, гострим манікюром. 

– Якісь проблеми? – пролунав над нами голос, що аж вібрував від прихованої погрози.

Грем. Він виріс поруч із нами, немов з-під землі, з холодним, важким виразом обличчя. Побачивши його, Ванесса опустила руку, і її риси зазнали блискавичної трансформації: отруйна гримаса змінилася на натягнуту, майже жалібну усмішку.

Але мій внутрішній стоп-кран уже зірвало. Я не збиралася давати їй шанс перекрутити ситуацію чи виставити себе невинною жертвою. Мене несло, і гальма відмовили остаточно.

– Так, проблеми! – я крутнулася до Грема, ледь не тицьнувши йому в груди пальцем. Мене вже розривало від обурення. – Ваша родина не годує співробітників! Людина з самого ранку на ногах, і все, що у неї є – це один нещасний сендвіч! Що це за гламурне середньовіччя?! А ця... ця пластикова королева ходить тут, розкидається своїм «моветоном» і змішує людей із брудом!

Я безсоромно вказала пальцем на Ванессу. Вона миттєво вкрилася негарними червоними плямами й стояла, спантеличено кліпаючи густо нафарбованими віями, явно шокована моїм наступом.

Грем неквапливо оглянув мою розлючену постать, потім перемкнувся на спадкоємицю й мигцем оцінив стан фотографа.

– Ванессо, – його голос прозвучав настільки буденно та рівно, що це било болючіше за крик. – Знайди собі заняття. Може, якесь хобі? 

Повітря застрягло їй у горлі, і її очі стали круглими, як у переляканої сови. Блондинка явно не розраховувала, що Ворд розмаже її самооцінку, навіть не вислухавши її версію подій.