Розділ 20. Міські мажори на виїзді

Бабуся знову намагається додзвонитися, її безсовісна онучка вчора не відповідала, бо розчинялася у поцілунках свого хлопця. Якщо я і сьогодні не візьму слухавку — здійметься кіпіш, усю рідню підніме на ноги. Тож, перериваючи розмову за сніданком, хапаю свій телефон.

— Так, я тут, бабуню! Привіт! Вибачай, що не передзвонила.

— Зоєчко! — бадьоро вигукує бабуся. — Дитино, а де це ти пропала? Вирішила довести бабу до інфаркту? Ви з Богданчиком негайно потрібні мені в селі! У мене тин розвалився, парник перекосився, а картоплю хто копати буде? Сусіди? Все, чекаю і бажано сьогодні! Поки погода дозволяє. Якщо не приїдете — віддам твою «Хонду» дядькові розсаду возити! — вона колись дала мені гроші на цю машину, тому тепер інколи обіцяє відібрати мою лялечку, коли на думку бабуні, я приділяю їй недостатньо уваги.

— Добре, бабусю, щось вигадаємо. Я перекажу твоєму улюбленому онукові усі твої побажання, — кладу трубку, хитро посміхаючись братові, знаючи, як той «обожнює» оті всі городи та сільській вайб.

— Що ти їй вже там пообіцяла? — напружується він. — Зойко, знаю я цей твій погляд. Кажу наперед — я проти! У мене завтра репетиція! Я артист, а не землекоп!

— Заперечення не приймаються, не ний. Бабі потрібна допомога, щось там полагодити, картоплю вибрати. Чому б нам не поїхати усім разом? Вчотирьох буде веселіше. Мілано, Армане ви за чи проти? — ох, мені б дуже хотілося, аби мій балерун погодився. Протестую його в польових умовах, так би мовити.

— Чом би й ні? Я залюбки, ніколи не був у селі. Упевнений, мені сподобається, — посміхається Арман.

— Сподобається не те слово, — смішно кривиться Бодя. — Крепатура ще тиждень буде після цього, тебе там так ухайдокають, потім рачки повзтимеш додому, проклинаючи ту картоплю. Я знаю, про що кажу, я там виріс. 

— Годі перебільшувати! Яке ж ти базікало, мама мія! Це коли ж наша зірка танцполу так надривалася? — пирхаю. — Мілано, що ти вирішила?

— Поїду, — киває подруга. — У мене щойно з’явилася нова мрія — побачити Богдана з лопатою, забрудненого землею, втомленого. Так і уявляю, як мию його в бані, беру до рук дубового віника… — дражливо прицмокує язиком, а мій братик вже й поплив, купився і готовий геройствувати.

— Зою, чого ти розсілася? Швиденько збирайся! Їдемо! — підскочив, заметушився, он як в баню хлопчику захотілося.

Арман з нього угорає і постійно скидає дзвінки на своєму телефоні. Хто йому наярює і чому він не хоче спілкуватися? Знову батько чи якась чергова наполеглива дівуля? Втім розпитувати не хочу, аби зайвий раз не виставляти себе ревнивою дурепою. Вважатиме за потрібне — сам скаже. Сподіваюсь…        

За годину наша компанія вже сидить у моїй «Хонді», що мчить по шосе в бік Томашівки. Я, звісно, за кермом, на пасажирському поруч зі мною — Арман, на задньому сидінні вмостилася ця ульотна парочка. Як на мене, то вони ідеально співпали, просто як інь та янь. Богдану потрібна саме така дівчина, котра зможе тримати цього розбишаку в кулаці.

Цікаво ми з Арманом виглядаємо так само гармонійно?

Все ж таки не дає мені спокою цей його телефон, в який він час від часу заглядає. Дзвонити перестали, тепер кидають повідомлення. Арман читає, але не відписує. Хоча, коли помічає, що я на нього зиркаю — підморгує мені закоханими очима. Саме закоханими і мене огортає таким невимовним щастям. Хочеться співати, і пофіг що я не вмію. Хочеться жартувати та сміятися, бо я не можу втримати ці емоції. Тож муркаю собі під ніс хітову пісеньку, поки Бодя втирає Мілані про свою фізичну загартованість.  

 Бабусина хата зустрічає нас пахощами пиріжків з яблуками, а от на подвір’ї повний безлад. Старий дерев'яний паркан після нещодавнього буревію похилився під кутом сорок п'ять градусів, стара груша завалилася на сарайчик, який теж потребує термінового ремонту. І це я ще не бачила скільки там рядків картоплі. Схоже, до бані Бодя сьогодні не доповзе.

Бабуся, почувши голоси, вийшла на ганок, витираючи руки об фартух.

— О, нарешті приїхали мої любі онуки, ще й помічників із собою прихопили! — задоволено посміхається, кинувши на Армана оцінюючий погляд. — Богданчику, ти що, на курорт зібрався? Що це за білі кросівки? Це ти в місті ошатний кавалер… Зараз винесу тобі дідові лахи, переодягнешся.

— Попереджаю, я дідові кальсони одягати не буду, — бубонить він. — Бабо, не сором мене перед дівчиною. Знайомся, це Мілана. А цей широкий у плечах хлопчина — Арман, мій найкращий друг!

— Ох, хоч молодість згадаю, дивлячись на вас. Галина Кирилівна, хто не знає. Спочатку поїсте чи одразу до роботи?

— Кажіть, де взяти інструменти, їсти будемо потім, — чарівно посміхнувшись, Арман впирається руками в боки з виглядом супермена, червоного плаща лише не вистачає. Я не здивуюсь, якщо він вміє і молотком клепати, і дерева пиляти. Бо надто вже він упевнений у собі.

— Ну що, подруго, беремо компот, сідаємо на гойдалку і спостерігаємо за шоу «Міські мажори на сільських роботах»? — шепоче Мілана, дістаючи телефон для зйомки.

— Бабі стає зле, коли хтось байдикує. Просто посидіти не вийде, вона тобі квасолю підсуне перебирати. Ходімо краще допоможемо хлопцям. Якщо ти крутитимешся поруч з Богданом, він хоча б старатиметься.

— Тю, а я хотіла потеревенити. Справді доведеться працювати? — незадоволено кривиться. Цим вони з моїм братиком дуже схожі. — Скажи хоча б, у вас с Арманом вже щось було? Ви нарешті переспали?

— Ні, ми вирішили із цим почекати. Я маю переконатися, що він гідний стати моїм першим. А він хоче упевнитися, що я дійсно в нього закохана.

— Може вам лікарю показатися? Ви якісь дивні! — крутить біля скроні пальцем Мілана. — Зойко, ти програла наше парі.