Розділ 18. Заплющити очі та стрибнути у невідоме

Коли важкі броньовані двері майже безшумно зачиняються за моєю спиною, вражено застигаю на порозі його квартири, міцно стискаючи в кулаці ключі від своєї «Хонди». Воу… оце так хороми.

Мої розношені кеди здаються абсолютно чужорідним тілом на дзеркально-гладкому, білосніжному мармурі передпокою, у якому відбивається м'яке приховане підсвічування.

Я очікувала побачити житло розбещеного мажора — щось химерне, з золотими ліпнинами, кришталевими люстрами та музейною помпезністю. Як-не-як зірка естрадного шоу та єдиний син Бояна Котіяра, відомого чорногорського бізнесмена.

Та, виявляється, квартира Армана на диво затишна вже прямо з порогу. Так, вона величезна, простора і дихає тим особливим комфортом, за який люди платять великі гроші. І в мене одразу виникає бажання тут залишитися, оселитися… пустити коріння.

— Проходь, роззирайся, не соромся, все можна мацати і всюди заглядати. Почувайся як удома, Колючко. Мені дуже хочеться, аби тобі тут сподобалося, — тихо промовляє Арман, легким рухом знімаючи з мене шкіряну косуху й залишаючи її на витонченій вішалці. Його темно-карі очі з хвилюванням стежать за кожним моїм поглядом, за кожним рухом, намагаючись вгадати мої емоції.

Вітальня, об'єднана з їдальнею, приголомшують сучасним дизайном інтер’єра. У такій кімнаті на свята повинна збиратися велика щаслива родина. Панорамні вікна від підлоги до стелі відкривають запаморочливий краєвид на місто. Ловлю себе на думці, що напевно прикольно цілуватися біля цих вікон вечорами, дивлячись на тисячу вогнів. Величезний диван з графітовою оббивкою, розкішний камін, біля якого акуратно складені дрова, і дубовий стіл, на якому чекає таця зі свіжими ягодами та двома келихами. Отже, Арман вже зранку готувався до гостей.

— Це для мене? — чіпляю полуницю за хвостик.

— А для кого ж іще? — супиться у відповідь. — Зою, мені б дуже хотілося, аби ти прийняла моє запрошення пожити під одним дахом разом зі мною. Нащо витрачати гроші та знімати якусь хрущовку, коли тут є все для повноцінного комфорту. Мене не полишає надія, що ти погодишся стати моєю дівчиною. Я знаю, тобі здається, що ти в мене закохана. Та якщо… тебе постійно терзає недовіра та сумніви — то це не справжні почуття, руденька, а просто дівочі примхи, бажання заволодіти забороненим плодом.

— То ось як ти це бачиш? — ошелешено завмираю з відчуттям, наче мені щойно дали дзвінкого ляпаса.

Розвертаюсь до дверей, бо хочу негайно піти звідси! Якщо це лише дівочі примхи… То пішло воно все!

— Зойко, ти завжди будеш ось так тікати? — гримає на всю квартиру Арман. — Ти сказала, я маю довести, що гідний твоїх почуттів. Я теж хочу, аби ти мені довела, що маєш ці почуття. Доведи їх довірою! Мені важливо, аби дівчина, яка мені подобається — не сумнівалася у мені. Якщо ти вважаєш, що я тягну в своє ліжко кожну дівку — то у тебе проблеми, маленька. Колючко, коли вже ти повіриш, що ти набагато краща за тих інших? Що ти бажана? Що за тебе хочеться боротися? Коли ти вже припиниш ховатися в своєму таксі, думаючи, що то єдина фортеця, де ти все контролюєш? Дозволь мені показати тобі, яка ти насправді.

…Повільно обертаюсь, зустрічаючись із ним поглядом. Приголомшена, обеззброєна, розгублена. Губи тремтять, дихання збивається, серце виписує в грудях круті віражі, не можу зібрати слова до купи, аби сказати йому бодай щось.

І поки я борюсь з власними емоціями, Арман рішуче долає відстань між нами, згрібає мене в оберемок і… бере в полон своїм поцілунком, одночасно вивільняючи з мене усю ту пристрасть, що я собі забороняла.

Зминає губи, всотує мої стогони, пестить язиком, висмоктуючи мою душу. Цілує і, здається, цим цілункам не буде кінця…

Тремчу вже усім тілом і водночас палаю. Та коли я роблю спробу стягнути з нього одяг — Арман різко зупиняється.

— Мені дуже хочеться, але доведеться відкласти, — видає, важко дихаючи, вчергове мене шокуючи. — Аби ти не думала, що я затягнув тебе до себе заради сексу. Пропоную стати парою, почати жити разом у цій квартирі, але спати поки що окремо. Поки я не доведу, що гідний, а ти — що кохаєш. І тоді я візьму тебе… дуже ніжно. Сподіваюсь, я це витримаю. Якщо що, витиму ночами на балконі.

— Чому я лише зараз дізнаюсь, що ти аж настільки божевільний?

— Бо це я лише з тобою такий. То що скажеш? Може чекати вечора вже не актуально? — пухкі губи чіпає стримана посмішка, запитально скинута брова, уважний погляд. — Зою, насправді ти вже знаєш відповідь.

— Так. Але я ще не всю квартиру подивилася.

Своїми словами, своєю спробою зазирнути мені в душу — Арман заскочив мене зненацька. Тож не стали в нагоді ані іронічні шпички, ані моя зухвала бравада. Та я вже знаю, що хочу погодитися. Серце підказує, що варто вчинити саме так. Бо мої почуття справжні. Відпала потреба навіть у порадах найкращої подруги. Аби зрозуміти, чи здатні ми створити щось міцне та прекрасне — треба просто пробувати, заплющити очі та стрибнути у невідоме.

Висновки будуть потім. Можливо, моя мрія отримає печатку «здійснено». Мені потрібен цей досвід, потрібно втратити контроль, аби відчути справжнє у повній мірі.

— Добре, продовжимо екскурсію, — киває Арман, демонструючи дивовижну витримку. Гадаю, він здогадується, що я налаштована погодитися. Бо якби була проти — вже б мчала проспектом на своїй «Хонді», розмазуючи сльози по обличчю.

Зазираю до гостьової затишної спальні, потім до просторої спальні Армана з величезним просто-таки королівським ліжком. Забороняю собі думати чи спав він тут сам і йду далі. А далі у нас лаконічний кабінет із полицями, заставленими книжками, кубками та міжнародними нагородами, робочий стіл, шкіряний диван. Нащо балеруну робочий кабінет поки що не питаю. Розкішна ванна кімната з мармуровою ванною та скляною стіною, аби можна було плескатися в піні та милуватися обрієм, теж неабияк мене вразила.

— А це моя танцювальна студія і тренажерка, два в одному. Можливо, колись я перероблю її на дитячу, — відчиняє перед мною двері Арман.