Розділ 14. Зроби мене своїм

Одна година… Без брата, без подруги й... без моєї іронічної броні.

Його умова цілком зрозуміла, але для мене вимкнути сарказм — це як вимкнути світлофор або зняти кермо з моєї «Хонди». Це не просто захисний механізм, це моя база, моя операційна система!

Справжня Зойка без своїх колючих шпичок — вразлива мрійниця, дівчина, яка потребує міцних обіймів коханого, яка задовбалася бути сама, бо не може викинути з голови кучерявого танцюриста.

— Зою, — Арман опускається переді мною на одне коліно й, не запитуючи дозволу, міцніше перев’язує мої шнурки. Як на зло, пройшли п’ять метрів, а вони вже третє розв’язалися. Його пальці випадково торкаються моєї кісточки… гаряче. Метелики в животі вмить утворюють живу лаву.

В якихось своїх зашифрованих думках я колись мріяла, аби Арман Котіяр опустився на коліно, простягаючи мені обручку. Та зараз я вже не така наївна, як тоді.

— Чого нервуєш? Он навіть шнурки непритомніють. — Не сподобалась моя ідея трохи прогулятися удвох?

Затамувавши подих, дивлюсь на його маківку й силою змушую себе не ляпнути якусь дурість про його балетну гнучкість.

— Сподобалась, — виразно зітхаю.

— Чудово, — підводиться він, посміхнувшись лише куточками губ. — Тоді ходімо.

Осіннє повітря пахне мокрим опалим листям, хризантемами й солоним вихлопом машин. Арман не захотів повертати до центру, де горять яскраві вивіски бутиків та ресторанів, він веде мене в бік старого ботанічного саду, через парк, де майже немає людей.

Якийсь час між нами панує мовчанка. Густа, незручна, але з кожною хвилиною вона стає дедалі м'якшою. Без постійного словесного фехтування ми раптом опинилися у дивному вакуумі, де справжні ми трохи ніяковіють.

— Де ти навчився так стріляти? — не витримую я, ламаючи цю тишу. Мій голос лунає незвично тихо навіть для мене самої. — Тільки не кажи, що це теж частина вашого танцювального шоу.

Арман тихо сміється, сунувши руки в кишені:

— Мій дядько по матері був військовим. Коли мені стукнуло вісімнадцять, він возив мене із собою на полігон майже ціле літо. Казав, що чоловік має вміти контролювати три речі: своє тіло, свій страх і віддачу зброї.

— Але ти вибрав тіло? — зиркаю на нього знизу вгору.

— Я вибрав рух, а це трохи інше, — Арман зупиняється біля старої альтанки, оповитої диким виноградом. Його обличчя в напівтемряві ліхтарів здається наче виліпленим зі сталі й тіней. — Танці для мене — це не про «крутити стегнами», Зою. Це єдиний спосіб виплеснути все те, що накопичується всередині. Гнів, пристрасть, втому. Коли ти на сцені — ти справжній. Там немає місця маскам. Та я розумію, що не зможу виступати вічно, мені вже двадцять шість, після тридцяти в естрадному шоу робити нічого. Хіба що займатися організацією чи тренувати молодь. Мені вже варто починати замислюватися над тим, чим я зароблятиму собі на життя. Хоча… ти ж в курсі, хто мій батько. Бути єдиним сином мільярдера і постійно боротися із ним за право обирати свій шлях — ще та задачка. Кажу не тому, що хочу пожалітися. Просто хочу, аби ти краще розуміла деякі мої рішення.

Застигаю, роздивляючись його обличчя наче вперше. Без своєї дражливої, дратуюче-переможної посмішки Арман мені здається зовсім іншим. Глибоким, серйозним… й ще більш привабливішим.

— А ти? — він робить крок до мене, злегка нахиляючись. — Чому таксі? Ти ж могла вибрати будь-що. Але ти чомусь мало не щодня сідаєш за кермо й возиш чужих людей.

— Бо за кермом я все контролюю… практично все, — відповідаю чесно. Хочеться бути із ним щирою, дійсно собою. — Швидкість, маршрут, безпеку. Мені це потрібно, враховуючи те, що сталося з моїми батьками. Коли я їду нічним містом, мені здається, що ніхто не може мені нашкодити. Я сама собі начальник.

— Все контролюєш і майже нікого не підпускаєш занадто близько, — м'яко додає Арман.

— Взагалі нікого! — випалюю, але голос зрадницьки просідає.

Простягнувши руку, Арман обережно заводить за моє вухо пасмо волосся, яке вибилося з зачіски. І його пальці начебто ненароком затримуються на моїй щоці ніжним дотиком.

— Колючко, мене теж не підпустиш? — шепоче він і відстань між нами починає танути, скорочуватися, і ось вже його дихання торкається моїх губ.

— Ти... ти найкращий друг мого брата, Армане. А отже і мій… — намагаюсь знайти точку опори, бо через цей вир емоцій мене аж похитувати почало наче п’яну.

— Зою, ти можеш мені не вірити, та весь цей час я думав про тебе, ненав’язливо розпитував Бодю, аби дізнатися як твої справи. А коли настрій був хріновий — завжди згадував твій гострий язичок і мені ставало легше, хотілося посміхатися. Бо я знав, що десь там є руда дзиґа, яку я обійму міцно-міцно, коли повернуся, бо лише ця дівчина дарує мені відчуття дому. І зараз, коли ти стоїш поруч... Ти справді вважаєш, що ми з тобою зможемо бути просто друзями?

Моя загальмована відповідь застрягає десь в клубку з думок, я вже давно втратила свій контроль, мліючи, я кайфую від нашої близькості, від цього інтиму на тонкому рівні, коли тіла ще не злилися в одне, але до цього прагнуть.

Його руки лягають мені на талію, м’яко притягуючи до себе, наступної секунди його губи торкаються моїх і… у його кишені противним рингтоном починає розриватися телефон.

— Дідько, та вони усі проти нас наче змовилися! — мученицькі видихає Арман. Чари моменту розвіялися, шанс поцілуватися по-справжньому упущено, тому балерун просто міцно притискає мене до своїх грудей.

— Ти не подивишся хто це?

— Я знаю, хто це. Це мій тато. Але я поки що не готовий вислуховувати його докори та чергові ультиматуми.

— Насправді, це знак, Армане. Що нам не варто поспішати. Я знала, що цілуватися ще зарано, але ти мене загіпнотизував і я потрапила під владу твого шарму. Мало не поступилася, — промовляю з посмішкою. — Хочу переконатися, що ти здатен цінувати мої почуття і взагалі мою присутність у твоєму житті. Мені плювати, що ти багатій і до того ж зірка. Якщо образиш — я просто переїду тебе своєю «Хондою».