Розділ 12. Це більше не секрет

— Я теж тебе поцілую якщо треба! Навіть три рази! — вигукує Богдан. Арман його рятує, а цей ще й знущається. — Друже, краще заплющи очі! Не провокуй її в тебе поцілити!

Але мій відважний балерун очей не заплющує, уважно стежить своїм виразним поглядом не за Міланою, яка зважує ножа на долоні, а на мене.

Перший клинок встромився прямісінько в нього над головою, я аж зойкнула, а Бодя театрально схопився за груди.

— Лоскоче нерви не те слово… не можу на це дивитися. Я не сцикля, ви, Мілано Вікторівно не подумайте. Я теж стану до цієї дошки тортур, просто поки що спостерігаю за процесом, — подобається мені, як він Мілану по-батькові називає, хоча вона на рік молодша за нього.

Подруга у відповідь лише бровою поворушила, навіть не глянувши на нього. Боягузи їй не до смаку. Тож доведеться моєму братику йти на ризик, якщо він прагне уваги цієї кралечки. 

Другий клинок просвистів й встромився біля лівого плеча Армана, який демонструє неабияку витримку. Лишилося ще п’ять ножів. Що ж… доведеться цілувати. Але ж це буде поцілунок жартома...

Нащо він кличе мене у свою квартиру? Невже хоче запропонувати пожити в нього? І як мені до цього поставитися? Навіть цікаво, які він використає аргументи.

Звісно, Мілана не перший раз цим займається, тож усі ножі з хірургічною точністю встромилися в дерев’яне тіло «кола тортур», не зачепивши Армана. Навіть його одяг не постраждав. І це надихнуло Богдана також спробувати, щоб не ганьбитися перед дівчиною, на яку він, вочевидь, накинув оком.

Переможно посміхаючись, Арман йде до нас під наші щирі оплески.

— То як, я заслуговую на приз? — дражливо вигнувши брову, зупиняється навпроти мене.

— Безперечно, — кивнувши, закушую губу. Якось не дуже уявляю, як можна поцілувати навіть жартома і не вкласти бодай часточку почуттів? Вони з мене все одно попруть, бо коли закохані люди отримують доступ до тіла — стримувати себе дуже важко.

Та я спробую, просто торкнуся його губами. Справжній поцілунок буде потім… якщо буде.

— Бро, тільки тримай свої руки та язик під контролем. Не забувай, я поруч! — кидає йому Богдан, обертаючись, бо Мілана легенько підштовхує його в бік «кола тортур».

— Та йди вже балабол, вони й без тебе впораються, — подруга старанно відвертає увагу мого брата. — Краще покажи мені свій потенціал. Хочу знати, вартий ти моєї уваги чи ні. 

Стою мов зачарована, дивлюсь на губи Армана і намагаюсь домовитися з власним серцем. Стримано всміхнувшись, Арман заводить свої руки собі за спину, демонструючи цим, що він не збирається мене торкатися. Роблю крок, привстаю навшпиньки, обвиваючи йог за шиї і… торкаюся губами його губ наче метелик крильцями. Ледь відчутно, невагомо, ніжно, невинно. Один раз… потім ще один. І так сім разів. Не дихаючи та балдіючи.

— За кожен кинутий в мене ніж? — питає пошепки, коли я трохи відсторонююсь, але ще продовжую його обіймати.

— Так.

— Мені сподобалось. Сподіватимусь, що колись це повториться знову, — видихає Арман, не бажаючи відпускати мій погляд. — Зою, адже ти в курсі, що насправді близьких та дорогих мені людей в мене не так вже й багато? Це ті, кого я ніколи не ображу, не зраджу, не забуду і підтримуватиму, хай би як склалися наші долі. Хочеш скажу хто це?

— Підозрюю, що я серед них. Я тебе почула, але це лише слова, Армане. Хоча… вчинки я теж помічаю, — м’яко торкаюся кінчиками пальців його щоки. — Ходімо, підтримаємо Бодю.

— Стривай, Колючко, у мене є ще одне питання до тебе. Чому я тобі подобаюсь? Якщо гарного писка та вміння танцювати замало, тоді ти бачиш в мені ще дещо? Що тебе чіпляє? — от жук, таки підловив мене.

Бере за руку, погладжуючи мою долоню подушечкою свого великого пальця. Приємно. Не відсмикуючи руки, обмірковую свою відповідь. Мушу бути чесною із ним, але після моїх слів Арман остаточно переконається, що я в нього закохана.

Це більше не буде моїм секретом.

— Ем… ти розумний, вмієш розсмішити, але найголовніша твоя якість, яку неможливо не помітити — ти добрий. Я багато разів спостерігала, як ти ставишся до дітей, жінок, літніх людей і навіть до тварин. У тебе чуйне серце, в тобі немає жадібності чи заздрощів. І якщо до цього додати вроду, якою нагородила тебе природа… — важко зітхаю. — Ти завжди подобатимешся жінкам та дівчатам.

— Ясно, а то я вже занепокоївся, що в мене геть малі шанси, — його гарні вуста розтягуються у щасливій усмішці.

— Я б на твоєму місці так не розслаблялася, танцюристе. Проблема в тому, що у твоєї доброти є як плюс, так і мінус. До дівчат, які на тебе вішаються, ти теж надто добрий.

— А ти ревнива.

— Ні, я просто адекватна.

— Ми щось вигадаємо.

— Ми? — щиро дивуюсь.

— Так. Разом… — впевнено киває Арман і для початку ми разом розвертаємось до кола, де мій зафіксований братик раптом почав горланити якусь пісню. Мілана вже кинула перший ніж. Тому щоб не боятися — Богдан співає. І це має такий кумедний вигляд, що ми з Арманом, не зговорюючись, одночасно починаємо сміятися.

— Мілано Вікторівно, якщо я не виживу знайте — я класно цілуюсь! А ще мені подобається прибирати в хаті і я вмію варити борщ! — Бодя продовжує «підкорювати» мою подругу. — А якщо виживу, можна ми перейдемо на «ти» і я зватиму тебе просто Міланою?

— Ну як такий скарб і не виживе?! — хмикаючи, Мілана бере черговий ніж. — Перевіримо усе, що ти перерахував. У мене як раз бардак у квартирі, та й борщу я давно не їла, — сміється вона.

Підозрюю, що після побачення вони поїдуть до неї.

А куди поїдемо ми з Арманом?