Розділ 11. Подвійне побачення. Арман

— Бро, чого скис? — Бодя чепуриться перед побаченням, нарешті визначившись, яку футболку йому вдіти. — Починай збиратися, бо запізнимося, а я не хочу, аби Мілана Вікторівна зробила мені зауваження.

— Хіба? А мені навпаки здавалося, що ти мрієш, щоб ця сувора інструкторка покарала тебе у своїй спальні. Ти розмовляєш уві сні, сьогодні ти її дуже голосно кликав, — сміюсь у відповідь, підколюю, аби тільки не розмовляти про Зою.

— От не треба підглядати мої еротичні фантазії і зуби заговорювати мені також не варто. Кажи, хто тобі зіпсував настрій?

— Твоя сестра вважає мене бабієм. Мовляв, я несерйозний, граю почуттями, кручу романи на всі боки…

— І в чому вона не права? — зиркає на мене найкращій друг. — В тебе було тих дівок — як зірок на небі.

— То все було заради розваги. Чи мені варто було піти у ченці? Чи спати з дівками, які самі лізуть до тебе в номер це злочин? А ти сам хіба не такий?

— Аріку, я не засуджую. Ми кльово проводили час. …Ти, я бачу, все ж таки намилився підкотити до моєї сестри? Це погана ідея, бро, — супить свої русяві брови, надуває щоки й, певно, подумки добирає слова. — Зойка — хороша, вона як сонце. Біля неї тепло, з нею весело. Вона заслуговує на відповідального, відданого хлопця, який окрім неї ні на кого більше не гляне, який нею дихатиме і лише її кохатиме. А в тебе не було жодних серйозних стосунків і довше, ніж два тижні, вони не тривали. Розумієш, я тебе дуже люблю, ти мені наче брат, але якщо ти зрадиш Зойку — я перший битиму тебе кулаками. Тож гарненько подумай перш, ніж порушувати правила і пудрити мізки моїй сестрі. Може вам краще лишатися друзями?

— Та не хочу я з нею просто дружити! — різко підводжуся, хапаючи одяг. — З чого це ти раптом вирішив, що я не здатен на відповідальні вчинки?

Зоя таки прийшла, хоча після нашої розмови після репетиції я не був впевнений, що вона захоче мене сьогодні бачити.

Смішний рожевий светрик, джинси. Руде волосся закрутила у дві прикольні гульки. Така красунька. Хочеться згребти в обійми та зацьомати.

А от її подруга знову вирішила випендритися, вдівши настільки коротку спідницю, що у Богдана слина вже до пупа звисає. Його не в тир треба вести, а одразу до спальні, бо хлоп вже дозрів і робитиме все, що вона скаже.  

— Привіт, хлопчики! — маше нам Мілана. — Попереджаю, це не той тир з парку розваг, де треба стріляти пістонами і вигравати плюшеві іграшки. Це професійний тир зі справжньою зброєю і лише однією пустотливою розвагою, яка тим не менш, добряче лоскоче нерви, бо вона не для слабаків, — відчуваю, що саме туди вона Бодю й потягне, до цієї загадкової розваги. — Я тут працюю, тож усе вам покажу і розкажу. Готові до пригод?

— Тааак! Юхууу! — вигукує Бодя, заглядаючи у її глибоке декольте і мріючи про геть інші пригоди.

— А ти готова? — підходжу до Колючки. От як довести дівчині, що у мене серйозні наміри? Серенади під вікнами співати?

— До чого я маю бути готова? До твоїх компліментів, жартів чи можливо пропозицій? — м’яко всміхається вона, зазираючи мені в очі. Що ти там шукаєш, вреднюго? Намагаєшся вирахувати плин моїх думок після твого ультиматуму?

— Це ж треба, а де саркастичні шпички? Майже ніжна, — не можна губами тож песчу її очима. — Маю на увазі чи ти готова до наступної репетиції? Як щодо завтра рано-раненько? — мала, ти мені подобаєшся, я не відступлю. 

— Гаразд. …Взагалі-то я завтра вихідна. Планую присвятити день пошуку квартири. Хочу винайняти якусь однушку. Квартира, де ми зараз усі живемо як у тій рукавичці, належить Богдану, а я хочу щось своє, — багатозначно зітхає, закусивши свою пухку нижню губу, яку я теж колись кусатиму.

— Прям своє чи може все ж таки спільне із кимось близьким? — не можу не скористатися цим шансом. Не напираю, але треба ж якось діяти. — Зою, дозволь мені після репетиції показати тобі мою… п’ятикімнатну квартиру? Прошу, не відмовляй одразу. Візьми час для подумати. Поговоримо про це завтра, — додаю, поки вона розгублено кліпає своїми здивованими очиськами.

А наступної секунди, без будь-якого попередження, лунає оглушливий постріл і ми з Колючкою мало не кидаємося в обійми одне одного, я аби її захистити, вона — щоб сховатися на моїх грудях.

— Триндець, у мене вийшло!!! — радісно волає Бодя. — Але я не відчуваю руки й нічого не чую!

— А я тобі казала, що треба надягати навушники! Не біси мене, дурнику! — сердиться Мілана, перевіряючи його вуха, чи не лопнули барабанні перетинки. — Ще раз мене не послухаєш чи порушиш техніку безпеки — я тобі таке влаштую! Місяць сидіти не зможеш!

— Ох, Мілано, не треба його заохочувати, — хмикаю, підморгуючи другові. — Бо він заради цього зараз собі ногу прострелить.

— М-м-м… то пиріжечок любить гострі відчуття? Як знала, коли пропонувала піти в тир. Ходімо, солоденький, станеш біля кола, — хитро… ні, я б навіть сказав, хижо посміхається Мілана й тягне Бодю за собою в інший кут зали.

— Якого ще кола? — бурмоче він.

— Дерев’яного. Ми називаємо його «Антистрес» або «Терпила». Відчуття після цього, наче ти стрибнув з парашутом. Зараз я тебе біля нього зафіксую й метатиму в коло ножі, — ця садистка аж прицмокує, в той час як бідолашний Бодя став білішим за сніг.

— Хана мені… А якщо ти не поцілиш чи поцілиш у мене? — переляк будь-які еротичні фантазії розвіє. Мабуть, йому вже не так хочеться стягнути з неї ту коротеньку спідницю.

— Довірся мені, зазвичай я влучно потрапляю в ціль.

— Зазвичай??? — ніколи не бачив, щоб його очі ставали такими круглими.

— Не переймайся, пиріжечок, будь сміливим. Якщо витримаєш — я тебе поцілую і дозволю поцілувати мене, — Мілана дістає ножі, і Бодька, судячи з його виразу обличчя, вже не дихає.

— Подруго, не пошкрябай мені брата, — сміється Зоя. От хто довіряє цій садюзі майже на сто відсотків.

— Я готовий стати до цього вашого «Антистреса» замість нього, — промовляю рішуче, зробивши крок уперед. — Якщо виживу — сподіваюсь на цілунок руденької. Якщо ж Мілана промаже — все одно мене поцілуй на прощання, — підморгую Колючці.