Розділ 8. Ревнощі та «випадкова зустріч»

Наступного дня ситуація в квартирі за моїми відчуттями досягає точки кипіння. Після нашої нічної поїздки Арман тепер дивиться на мене інакше. Менш зухвало, більш уважно й... глибоко. З мене теж пре майже неконтрольована ніжнятина, куди й поділася сувора Зойка. Здається, я поступово перетворююся на Зайку. Блінський-блін!

Але моя гордість поки що на стрьомі, і це наше з Міланою парі, яке тепер здається мені геть катастрофічним... А ще я відверто боюся хибних надій. Як перевірити серйозність намірів цієї естрадної зірки? Як переконатися, що я не стану для Армана Котіяра черговою інтрижкою? За умовами парі я маю його в себе закохати, але ж кохання можна легко вдати чи не так? Цікаво, яким чином це можна перевірити?

— Мілано, мені потрібен важкий калібр! Щось таке радикальне, ідіотське, але дієве! — нию в телефон, стоячи біля шафи й гарячково вибираючи вбрання.

— Важкий калібр, кажеш? — задумливо тягне Мілана в слухавці. — Пам'ятаєш того солідного бізнесмена, який тиждень тому залишив тобі щедрі чайові й свій номер телефону після того, як ти пів дня катала по лікарням його маму? Вадим, здається?

— Той, який їздить на крутій «Ауді» й постійно розказує про свої інвестиції? — невдоволено морщу носа. — Він трохи нудний.

— Зою, нам не потрібен балагур та серцеїд! Нам потрібен чоловік у дорогому костюмі, який забере тебе з-під носа в Армана. Нехай твій балерун побачить, що ти оточена увагою завидних кавалерів, що тебе треба добиватися. Ревнощі, це певний маркер. Якщо Арману буде не байдуже, отже в його грудях щось таки тьохкає.

Посміхаюся, ідея наче непогана. Пишу Вадиму, що згодна із ним повечеряти та морально готуюся до «побачення».

О сьомій вечора спеціально заглядаю до кімнати брата, щоб Арман зміг зацінити мій прикид. Сьогодні я вбралася в обтягуючу сукню винного кольору з глибоким декольте, вирізом на спині й високі підбори. Зачіска, червона помада, тонкі парфуми — коротше, маю вигляд на мільйон доларів, шикарна фіфа куди не глянь.

Богдан, який розвалившись на дивані сьорбає чай з літрової чашки, ледь не поперхнувся бідолашний:

— Ого, сестро... Ти куди це так вирядилася? На премію «Таксист року»?

— На вечерю, Бодю, — відповідаю спокійно, поправляючи сережку, але за мить загадково посміхаюся. — У ресторан. З чоловіком.

Арман у цей момент як раз повернувся із ванної і він точно почув мою останню фразу. На ньому лише вологі штани й рушник на шиї. Побачивши мене, балерун ошелешено застигає стовпом. Його темно-карі очі повільно курсують по моїй фігурі, роздивляються підбори та мої червоні губи. Погляд нашої зірки миттєво темніє, м'язи на щелепі напружуються.

— З чоловіком? — нащось перепитує. Ще й голос звучить загрозливо тихо. Це вже ревнощі? — З яким ще чоловіком, Зою?

— З дуже солідним, — чарівно посміхаючись, дістаю із сумочки дзеркальце. — Він не танцює на сцені, зате вміє робити красиві компліменти та планувати майбутнє. Все, хлопці, бувайте!

Зачиняю за собою двері, лишивши Армана й Богдана в повній шоковій тиші й біжу вниз поки мій брат не отямився і не влаштував мені ретельний допит.

   Ресторан безперечно розкішний, Вадим вирішив похизуватися, натякнувши, що заклад належить його куму. Помпезні кришталеві люстри, тиха жива музика, білосніжні скатертини, цікаве меню та приязні офіціанти. Вадим поводиться галантно, але він точно не моя людина, вже двадцять хвилин розказує мені про ринок нерухомості й свої успішні акції. Коли принесуть наше замовлення я, мабуть, хропітиму на весь ресторан, бо коли мені нудно – мої очі злипаються самі по собі.

— ...і розумієш, Зою, в бізнесі головне — це контроль, — повчально каже Вадим, торкаючись свого келиха. — Чоловік, якій вміє заробляти великі гроші має контролювати все навколо.

— Угу, дуже цікаво, — бурмочу, намагаючись не позіхнути й удаючи, що уважно слухаю.

…І аж раптом до зали, лавіруючи між столиками, впевнено пруть Богдан з Арманом! Мамо моя рідна, що це коїться?! 

Обидва в ідеально підігнаних чорних костюмах та білосніжних сорочках з розстібнутими верхніми ґудзиками. Вони мають такий бомбезний вигляд, ніби щойно зійшли з обкладинки журналу GQ.

Здається, кожна жінка в цьому ресторані миттю приклеїлася до них очима.

— О, ти тільки подивися які люди! — голосно вигукує Богдан, «випадково» помітивши мене. — Армане, це ж просто знак долі! Яка несподіванка!

І не чекаючи запрошення, підвалюють прямісінько до нашого столика.

— Доброго вечора, — Арман навіть не глянув на Вадима. Його палаючий, пекучий погляд прикутий виключно до мене. — Не заважаємо?

— Взагалі-то, заважаєте, — суворо мовить Вадим, підводячись. — У нас приватна вечеря. Хто ви в біса такі?

Богдан миттю випростовується, намагаючись виглядати максимально солідно:

— Я старший брат цієї дівчини. А це...

— А я людина, яка не радить тобі торкатися її руки, — перебиває його Арман, робить крок уперед, спираючись долонями об наш стіл й загрозливо нахиляючись до Вадима. Від Армана віє такою чистою, небезпечною маскулинністю, що зануда-бізнесмен мимоволі задкує. — Зою, збирайся. Ми їдемо додому, — цідить крізь зуби балерун вже до мене.

— Що?! — вдаю обурення та підхоплююся з місця. — Ти не маєш права вказувати мені, Армане! Я на побаченні! — хоча насправді я в захваті від ревнощів та нахабства мого танцюриста.

— Це не побачення, Колючко, — Арман хапає мене за зап'ястя. Не боляче, але так міцно, що в мене вмить аж подих перехопило. Його обличчя за кілька сантиметрів від мого, в карих очах палає справжня, дика… пристрасть. Овва, я таки на правильному шляху! — Руденька, це конкретна помилка. І ти зараз підеш зі мною.

— А якщо ні? — з викликом задираю носика.

— А якщо ні, — Арман посміхається своєю бісівсько-хижою посмішкою, — Закину тебе собі на плече прямо тут, на очах у всього ресторану і твого солідного недокавалера, й винесу на вулицю. Вибирай, але краще тобі мене не провокувати.