Розділ 7. Несподіваний виклик

О третій годині ночі місто наче остаточно перетворюється на сплячого велетня, який щось собі бурмоче уві сні. Стовбичу на заправці, допиваючи другу чашку міцної кави. Очі печуть від утоми, але повертатися додому, де за стіною солодко сопе Арман, чомусь здається ще більш виснажливим, ніж нічна зміна. Мені не можна бути із ним настільки близько, бо мене лякає реакція власного тіла. Певний час я доволі легко можу вдавати з себе зухвалу Колючку, а от потім моє серденько підстрибує та тьохкає, мріючи про бодай один поцілунок. Насправді за обладунками гонорової дівчини накопичилося вже стільки ніжності та чуттєвих бажань, що я легко можу втопити кучерявого танцюриста у цьому океані. Тож не дай Боже ще «випадково» опинюся із ним в одному ліжку, потім назад не відмотаєш. Я хочу, аби все склалося… правильно, якщо нам взагалі судилося бути разом.

Телефон на панелі приладів починає різко вібрувати, розрізаючи тишу салону.

Нове замовлення через додаток.

Мельком кидаю погляд на екран. Адреса: промислова зона біля старого річкового порту. Район, м'яко кажучи, не найкращий — закинуті склади, іржаві контейнери, нуль камер відеоспостереження та мало ліхтарів. Така собі «романтика», скоріше пригоди на п’яту точку шукати в тих нетрях. Зазвичай дівчата на такі виклики не їздять, але ім'я замовника змушує моє серце зробити кульбіт. Бо це ж ВІН.

Арман Котіяр.

— Що цей серцеїд забув у старому порту о третій годині ночі?! — стогну в порожнечу салону.

Моя перша реакція — скасувати замовлення. Я наодинці з Арманом? Уночі? А якщо він не сам, а з якоюсь дівчиною? Це ще гірше! Хай викликає інше таксі або пішки йде!

Та за мить в моїй голові спалахує тривожна думка: район дійсно небезпечний, а цей самозакоханий танцюрист, напевно, переплутав локацію або потрапив у халепу. Треба негайно мчати до нього!

Через двадцять хвилин моя «Хонда» вже жваво підскакує на вибоїнах біля темних контейнерів. Злива, яка розпочалася ще ввечері, перетворила ґрунтовку на суцільне місиво. Завтра я свою машинку не відмию.

Нарешті в світлі фар бачу Армана, вмостився на сидінні байка, вочевидь заглохлого. Звісно, без парасольки. Хіба хлопці її з собою тягають? Його джинсова куртка імовірно промокла наскрізь, чорняве волосся прилипло до чола, а сам він просто дивиться в порожнечу, опустивши плечі. Вперше бачу Армана таким... втомленим і неймовірно самотнім.

Блимаю дальнім світлом, під’їжджаю ближче та опускаю скло.

— Агов, «зірко світового турне»! Ти вирішив змінити сцену на романтику закинутого порту, чи в тебе просто геолокація в голові збилася? — вигукую з іронією.

Арман повільно підводить голову, задумливо дивлячись на мене, при цьому його губи торкає трохи сумна посмішка. За хвилину заскакує в салон і мене миттєво огортає запахом мокрої шкіри, вогкості та нотами сандалу.

— Колючко, ти все ж таки  приїхала, — тихо промовляє моя згуба, відкидаючись на спинку сидіння. Ще й очі чомусь заплющив.

— Звісно, приїхала. У мене робота така — забирати з темних провулків горе-танцюристів, — намагаюся лишатися на іронічній хвилі, але голос все одно зрадницьки здригається. Ніч, ми удвох, в голові п’янкі думки. — Що ти тут робив, Армане?

— Здається, мені підсунули несправний байк, — зітхає він, не розплющуючи очей. — А додаток показав, що найближче таксі — це ти. Гадав, що ти скасуєш мій виклик.

— Щоб ти тут замерз до ранку? — розвертаюсь до нього всім корпусом. — Ти взагалі нормальний? Чому ти опинився тут серед ночі?

Нарешті він зволів на мене подивитися. Ух, шкіру аж обпікає та мурашить. У напівтемряві салону його темно-карі очі здаються майже чорними, магнетичними, від цих очей неможливо відірватися. В них хочеться втопитися, їм хочеться віддатися…

— Просто хотів побути на самоті, Зою, — промовляє майже пошепки, глухо та щиро, ніякого тобі лоску чи гонору. — Усі вважають, що турне — це суцільне свято, аплодисменти, купа грошей і фанатки, які ладні виконувати будь-які бажання. Та насправді це пекельна праця. Коли ти щодня викладаєшся на сто відсотків перед тисячами людей, а потім повертаєшся в порожній номер готелю... і розумієш, що поруч немає нікого, хто знає тебе справжнього — усе це «свято життя» перетворюється на каторгу. Починаю замислюватися над пропозицією мого татка, якій мріє, аби я очолив його компанію.

Ошелешено ворушу губами, усі мої заготовлені шпички миттєво випарувалися і вже немає бажання вправлятися в сарказмі.

— Армане... ти мене реально дивуєш. Хіба номер такого хлопця, як ти, бував порожнім?

— Час від часу. Єдина людина, яка завжди каже мені правду в обличчя і не дивиться на мене як на «картинку з шоу» — це ти, Колючко. Тішуся, що ти не моя фанатка, — простягнувши руку, Арман обережно, майже невагомо, торкається кінчиками пальців моєї щоки. Його пальці такі холодні, але від цього дотику моєю шкірою розсипався табун гарячих мурашок. — Навіть якщо ця правда була у формі яблук, які ти кидала в мене з паркану.  

Ох, бідне моє серденько, воно забилося десь у горлі, глухо й до щему. Певно, я маю відштовхнути його руку чи сказати якусь дурість про його зачіску або про те, що лічильник цокає.

Проте я просто завмираю, кайфуючи від якогось дивного передчуття.

— Зою, ти досі вважаєш мене легковажним танцюристом, який колекціонує дівчат, годинники та взуття? — його палець повільно опускається до мого підборіддя, злегка задираючи його вгору.

— Я... я думаю… так, — чесно шепочу у відповідь, не в змозі відвести від нього свій погляд.

Посміхнувшись, Арман повільно нахиляється до мене. Відстань між нашими губами скорочується до небезпечно-інтимних міліметрів. Я вже відчуваю його гаряче дихання на моїх губах, і всередині мене все стискається від дикого, божевільного бажання податися вперед, аби негайно стерти цю відстань.

Але в цей момент телефон на моїй панелі вибухає гучним дзвінком.

«Богдан» — висвічує на екрані.