Розділ 6. Нічні пасажирки

Моя «Хонда» плавно розрізає вечірні бузкові сутінки. Не знаю хто як, а я обожнюю цей час доби. Саме на вечір припадає більшість викликів, тож я мотаюсь містом заклопотаною бджілкою і отримую від своєю роботи певне задоволення. Жіноче таксі — це окремий світовий вимір, про який чоловіки й гадки не мають. Значна частина моїх клієнток обирає в додатку саме мене з однієї простої причини: безпека та спокій. Зі мною їм не треба переживати через липкі погляди, недоречні залицяння чоловіка-водія чи «випадкові» повороти в темні провулки.

Для більшості моїх пасажирок моє авто — це фортеця на колесах, а я її впевнена провідниця. Але сьогодні моя впевненість чомусь дає збій.

— Дівчинко, ти так міцно тримаєш кермо, ніби це шия твого колишнього, — лунає з заднього сидіння хрипкий, прокурений голос пані Валентини.

Пирхнувши, дивлюся на неї в дзеркало заднього виду. Пані Валентині добряче за п'ятдесят, вона начебто вертається з ювілею подруги, тримаючи на колінах величезний букет білих троянд, і від неї приємно пахне дорогими парфумами. Доглянута досвідчена жінка, яка вже нікуди не поспішає.

— Та ні, пані Валентино, просто дорога, подекуди трапляються ями, тож не можна втрачати пильність, — брешу, послаблюючи хватку.

Насправді в мене перед очима досі стоїть Арман. Його вологе від поту волосся, гарячий подих біля мого вуха, той момент, коли я торкнулася його чола...

Трясця твоїй дупі, Армане!

Чому його обличчя спливає в моїй голові кожного разу, коли я перемикаю передачу? Це ж просто Арман! Хлопець, який колись вкрав мій велосипед і впав із нього в кропиву! Хлопець, який на моє вісімнадцятиріччя в мене на очах запросив на побачення Соньку, яку я терпіти не могла!

— Е-ні, мене дурити не треба, — всміхається Валентина в дзеркалі. — У тебе очі палають шаленством. А значить, це все через якогось чоловіка. І, судячи з того, як ти різко гальмуєш на світлофорах, він тобі добряче дошкуляє. Або ти забороняєш собі його хотіти. Третього не дано. Зізнавайся, красуне, розваж мене трохи. Він гарний чи багатий?

— Він... нестерпний, однак я здуру встигла закохатися і хочу якнайшвидше позбутися цієї залежності, — скрушно зітхнувши, повертаю на перехресті. — Вважає себе пупом землі, крутить стегнами на сцені й думає, що всі дівчата мають падати до його ніг. І вони, трясця, падають! От що мене бісить! Орда його фанаток!

— О-о-о, то він артист! — Валентина задоволено сміється. — З ними важкувато, але, дівчинко, яка від них колосальна віддача! Вони творчі, яскраві, емоційні. Головне — не дозволяй йому вилізти тобі на шию. Поверти ним трохи, хай попотіє, нехай переймається та докладає зусиль. І не втрачай розум через ревнощі, бо саме вони усе руйнують.

— То ви дійсно вважаєте, що варто спробувати?

— Тю, які твої роки?! Потім буде що згадати! А раптом це твоє щастя? Ще не перевірила, а вже хочеш позбутися. Адже купуючи цю машину ти її спочатку протестувала? З чоловіками так само.

— Матиму на увазі, — посміхаючись, уявляю це «тестування».

Тільки-но я висадила пані Валентину, прилітає наступний виклик. Зовсім поруч, пару кварталів – і ми з моєю надійною фортецею на місці. На цокольному поверсі одного з нічних клубів на мене чекає молоденька дівчина в розірваній вечірній сукні та розмазаною тушшю. Бідолашна тремтить та постійно озирається на двері закладу. І вочевидь не дарма, бо за три секунди звідти вискакує якийсь неадекват напідпитку, намагаючись її наздогнати.

Орієнтуюсь миттєво, різко здавши назад, перегороджую хлопцю дорогу бочиною своєї «Хонди». Швиденько вискакую, відчиняючи пасажирські дверцята й кричу цій малій:

— В машину! Хутко!

Дівчина злякано застрибує всередину, а її падлючий кавалер намагається схопитися за ручку дверцят, заважаючи мені надавити на гашетку:

— Гей, Данко, ти чого? Я ж просто хотів тебе додому провести! Торкнутися вже не можна. Чи я був недостатньо щедрим?

— Вона нікуди з тобою не піде. Пригостив коктейлем і вже розкотив губу на усі ніч? — опускаю скло до середини й нагороджую цього недолугого своїм найсуворішим поглядом «таксистки зі стажем». — Відвали від моєї машини інакше викличу патруль. Воно тобі треба?

Кавалер не скупиться на матюки, диви який «щедрий», але все ж таки відступає і я одразу тисну на газ, вирулюючи на головну вулицю.

— Дякую... — тихо мовить дівчина з заднього сидіння, витираючи сльози серветкою, яку я їй встигла простягнути. — Він не розумів слова «ні». Його це навпаки лише розбурхало…

— Для таких, як він, треба окремий словник видавати, бо на язиці так і крутяться «улесливі» епітети, — відповівши, вмикаю спокійну музику, треб ж її якось розслабити. — Не переживай, тепер ти в безпеці, вже їдемо додому. Завтра все проаналізуєш та зробиш висновки, ранок вечора мудріший.

Співчуття, взаємовиручка, жіноча солідарність — ось за що я люблю свою роботу. Жіночки та дівчата довіряють мені свої історії, свою безпеку, свої сльози та сміх. Звісно, моя робота приваблює мене ще дечим: присмаком ризику та швидкістю, можливістю керувати не лише своїм авто, а й життям. І коли ти не закохана – керувати своїм життям якось значно легше. Тож наразі мої почуття до Армана – як незрозумілий стукіт у карбюраторі: нервує, напружує і змушує постійно про нього думати.

Чому мене це напружує? Бо я впевнена, що у нас із ним нічого не вийде, цей хлопець не для мене. Арман у нас породистий мажор, варто лише згадати, хто його батько. Мені не пощастило закохатися у красунчика, який подорожує світом, кожного місяця змінюючи країну та дівчину.

Мені потрібна стабільність та вірність. Але де ж такого узяти? 

Ось і зараз знову думаю про нього, висадивши дівчину біля її під’їзду. Зупинившись на червоному світлі біля цілодобової заправки – вагаюсь, а чи не бахнути мені ще одну каву? Адже сон все одно сьогодні мене омине, бо у сусідній кімнаті солодко спить викрадач мого спокою. Це ж треба, стільки років кохати без будь-якої взаємності. Якась я причмелена, про почуття йому свої не кажу, проте використовую кожну нагоду, аби вкусити його своєю іронією. Як та собака на сіні.