Розділ 32 "Сара"

Мейсон підсів до неї, кинувши на дерев'яну стільницю важку срібну монету. Вона задзвеніла, привертаючи увагу старої.

— Мені потрібна дівчина для роботи в домі, — тихо мовив Мейсон, подаючись уперед. — Пристойну. Без сім’ї й без зайвих запитань. Вона матиме їжу, куток і платню. Але господар... чоловік складний і вимогливий. Вона має бути готовою до всього і язика тримати за зубами.

Стара примружила одне око, повільно згрібши монету своєю сухою, схожою на пташину лапу рукою.

— Пристойну, кажеш?.. — зашепотіла вона, хитро посміхаючись беззубим ротом. — Є тут одна. Батька й не знала, а мати померла минулої зими. Заборгувала господарю за житло, то той її зараз у хліві тримає та змушує відробляти... якщо ти розумієш, про що я. Але дівка покірна, перелякана. Якщо ти її викупиш за пару монет і даси пристойні дах, стіл, та ще й платню, то вона тобі ноги цілуватиме за те, що не прийдеться іти на площу й робитиме все, що скажеш, аби тільки знову не опинитися у подібному становищі.

У Мейсона прискорено забилося серце. Це був саме той шанс...

Мейсон ішов за старою крізь криві, затоплені смердючою багнюкою провулки. Сутінки стрімко густішали, огортаючи містечко вогкою вогкістю, і Мейсону здавалося, що з кожним кроком він усе глибше занурюється в якесь брудне, незворотне болото. Але вороття не було: перед очима стояли виснажені очі Омелії та запекла лють Браяна.

Заїжджий двір на околиці виглядав як похмура, темна, напівзотліла туша. Стара підвела його не до центрального входу, а до низького, похиленого хліва позаду головної будівлі. Звідти тхнуло прілою соломою, гноєм і важким, застояним холодом.

Господар заїзду — кремезний чоловік із засмальцьованим шкіряним фартухом і червоним, пропитим обличчям — придивлявся до них, тримаючи в руці масляний каганчик. Світло тьмяного вогника вихоплювало з темряви його плямисті щоки та важкий, оцінювальний погляд.

—Чого бажаєте? – улесливо пробелькотів він.

Стара квапливо підбігла до нього і підтягнувши за руку до низу, щось зашепотіла йому на вухо.

— Якщо хоче забрати дівку, то хай спочатку віддасть її борг, — з єхидною напівусмішкою відповів здоровидло. – Вона мені за три місяці за житло і стіл винна, та ще й розбила глека з олією.

— Скільки? — коротко спитав Мейсон, не бажаючи марнувати час на суперечки.

Він дістав важкого гаманця, і сухий дзенькіт срібних монет у півтемряві подіяв на господаря краще за будь-які слова. Чоловік жадібно всміхнувся, відчинив важкі, побиті хробаками двері хліва й ступив усередину, піднімаючи каганчик вище.

— Саро! Вилізай, клята ледащо! До тебе пан прийшли.

У кутку на купі прілої соломи поворухнулася тінь.