Розділ 26 «Коли ми разом...»

— Від цього відвару він не прокинувся б, навіть якби за вікном ударив грім, — відповіла Омелія, накриваючи його долоні своїми. Вона трохи подалася вперед, уткнувшись лобом у його груди, слухаючи, як скажено калатає його серце. — Візьми мене, Мейсоне!

Ці слова розвіяли залишки його самоволодіння на порох. Боячись сполошити цю мить, Мейсон обережно, ніби кришталеву вазу, підхопив кохану й опустив на своє ліжко. Дерев’яний каркас злегка скрипнув у тиші, і обидва на мить замерли, прислухаючись до темряви. Серце Мейсона калатало десь у самому горлі. За стіною панувала глуха, мертва тиша, яку лише здебільшого прорізало важке, хрипке хропіння Браяна. Але навіть цей звук зараз здавався чужим, далеким, ніби з іншого життя.

Омелія лягла на прохолодне простирадло, не випускаючи його руки. У напівтемряві її очі здавалися величезними, майже чорними, і в них відбивався слабкий відблиск місяця, що пробивався крізь щілину у віконницях.

— Ти тремтиш, — тихо промовив Мейсон, сідаючи поруч на край матраца. Його пальці повільно ковзнули по її передпліччю, збираючи дрібні сироти з шовковистої шкіри.

— Не від холоду, — так само пошепки відповіла вона, підтягуючи ноги й вигинаючись йому назустріч. — Поруч із ним мені здається, що я повільно вмираю... А тут, з тобою, я знову починаю дихати.

Ці слова були солодшими за будь-яку отруту. Мейсон нахилився нижче, вловлюючи її прискорене дихання, запах польових трав від її волосся та тонкий, ледь вловимий аромат теплої шкіри. Його власна витримка, яку він так старанно плекав роками, тріщала по швах. Усе його минуле життя, моральні правила, борг перед братом — усе це розчинялося в темряві цієї кімнати, залишаючи тільки її.

Його губи ніжно торкнулися її скроні, потім ковзнули нижче — до лінії щелепи, де гаряче пульсувала жилка. Омелія тихо видихнула, запустивши пальці в його волосся. Вона притягла його до себе, і їхній поцілунок був уже не квапливим чи переляканим, а глибоким, спраглим, наче вони намагалися напитися перед довгою посухою.

— Мейсоне... — її шепіт загубився між їхніми губами, коли його долоня повільно лягла на її талію і притиснула дівчину до себе. Він відчув власними грудьми, як під тонкою тканиною сорочки прискорено ходили її ребра.

Вони рухалися з обережністю диких звірів, які знають, що будь-який різкий звук може стати фатальним. Кожен дотик був зваженим, кожні пестощі — розтягнутими в часі. Вони ховали свої зітхання в подушках, глушили пристрасні пориви у взаємних обіймах, і ця вимушена тиша лише додавала кожному рухові неймовірної, майже божевільної гостроти.

Мейсон повільно зсував сорочку з її плеча, впиваючись губами в м'які вигини тіла, що відкривалися у сріблястому світлі місяця. Він чув, як її подих стає дедалі частішим, як її пальці до болю стискають його плечі, вимагаючи більшого, і в цю хвилину остаточно зрозумів: вороття назад вже немає. З цього ліжка він уже ніколи не підведеться тим Мейсоном, яким був учора.

Коли хвиля першої безумної пристрасті трохи вщухла, вони не розімкнули обіймів. Мейсон лежав на спині, важко й повільно дихаючи, а Омелія притулилася щокою до його оголених грудей, слухаючи, як під її вухом усе ще скажено калатає його серце. Його рука поволі ковзала по її плечу, гладячи вологу від поту шкіру, плутаючись у розпатланому волоссі, що розсипалося по подушці.

У кімнаті панував той особливий, солодкий напівморок, який буває тільки за кілька годин до світанку. За віконницями вже ледь чутно починали подавати голос перші передсвітанкові птахи, і цей звук відзивався в душі тривожним нагадуванням: час збігає.

— Тобі треба повертатися до того, як почне розвиднятися, — тихо мовив Мейсон, і в його голосі пробриніла важка, гірка нотка. Він міцніше стиснув її плече, ніби сам заперечував власні слова.

— Ще трохи... — спустошено видихнула Омелія, щільніше пригортаючись до нього й вдихаючи запах його шкіри — суміш мила й солодкого жару їхніх тіл. — Ще кілька хвилин. Там, поруч із ним, я почуваюся чужою.