Розділ 25 «Поки Браян спить...»

Важка, майже відчутна на дотик тиша тепер огортала будинок щовечора, щойно сонце ховалося за верхівками старих дерев. Дім, який раніше здригався від гримання дверей, п’яного тупоту та важкого, вимогливого голосу Браяна, тепер занурювався в дивне, примарне заціпеніння.

Усе починалося з кухні, де Келлі з точністю ювеліра відміряла темно-бурштинові краплі. Омелія щоразу затамовувала подих, спостерігаючи, як забарвлюється хмільний напій у келиху перед тим, як Мейсон віддасть його братові.

Браян пив жадібно, нічого не помічаючи. Його виснажений алкоголем організм сприймав дурман як бажане полегшення. Минало якихось пів години, і його повіки важчали, мова ставала плутаною, а хода — хиткою. Він завалювався на ліжко, навіть не роздягаючись, і вже за хвилину кімнату виповнювало його рівномірне, глибоке, майже мертвецьке дихання.

Саме тоді для двох інших мешканців цього дому наставала інша, найбажаніша реальність.

Мейсон зазвичай чекав у вітальні, спираючись спиною на холодний одвірок. Його серце калатало в грудях, мов спійманий птах. Кожен шерех сукні Омелії, яка поверталася зі спальні чоловіка, відбивався у його скронях гарячим імпульсом. Вона виходила поволі, зачиняючи за собою важкі дубові двері з особливою обережністю, і завмирала на порозі в суміші виснаження й таємного трепету.

Їхні погляди перетиналися у напівтемряві коридору, де горіла лише одна тьмяна свічка. Мейсон дивився на неї — на неслухняне пасмо волосся, що вибилося з зачіски, на тонку шию, що здригалася від прискореного подиху, і відчував, як провина, яка днями гризла його душу, повільно розчиняється в чарівній, солодкій отруті бажання...

Щоразу, коли Браян валився з ніг і поринав у свій важкий сон у їхній спільній спальні, Омелія не залишалася поруч. Перебувати в одному ліжку з чоловіком, який дихав перегаром та гірким тютюном, стало для неї справжньою тортурою.

Навшпиньках, ледь дихаючи, вона вислизала в темряву коридору. Дерев'яна підлога злегка поскрипувала під її босими ногами, але дівчина не зупинялася — серце квапило її вперед, до інших дверей, за якими на неї чекав порятунок.

Кімната Мейсона завжди зустрічала її тінню та слабким відблиском місячного сяйва, що пробивалося крізь шпарини у віконницях. Він ніколи не лягав спати одразу. Мейсон сидів на краю ліжка, зчепивши пальці в замок, і чекав. Кожен шурхіт у коридорі відбивався в його скронях прискореним пульсом, і коли клямка його дверей безшумно опускалася, він затамовував подих.

Вона входила повільно, як привид, зачиняючи за собою двері й притискаючись до них спиною.

— Він заснув... — шепотіла Омелія, і в цьому шепоті була така виснажена полегшеність, що в Мейсона стискалося горло.

Молодий чоловік підводився, робив кілька кроків у півтемряві й зупинявся зовсім близько, відчуваючи, як від її тіла йде живе, трепетне тепло. Його власна кімната, яка раніше була лише прихистком для сну, осередком самотності та думок про минуле, раптом перетворювалася на таємне святилище. Тут усе наповнювалося її присутністю: м'який шурхіт нічної сорочки, ніжний аромат запашного мила, що залишався після її купання, і цей трепет, який проймав її з голови до ніг.

— Ти впевнена, що він спить? — тихо, майже в саме вухо питав Мейсон, хоч сам уже не міг зупинити руки, які самовільно лягали на її груди.