«Потягло на солоденьке»

Вечеря пройшла доволі спокійно і швидко, хоча ця спокійність була ілюзорною. За столом панувала натягнута тиша, порушувана лише брязканням виделок та важким сопінням Браяна.

Кожен із трьох був занурений у власні думки. Мейсон щиро радів, що його план, як йому здавалося, спрацював. Браян же квапливо доїдав свою порцію, майже не жуючи, зайнятий думками про нову забавку. Його погляд то й діло повертався до дверей, де щойно зникла служниця, а на губах грала ледь помітна, липка посмішка.

Тільки Омелія не бачила в цьому нічого доброго. За задоволеним виразом обличчя Браяна та цим гарячковим поспіхом вона з жахом читала справжні наміри... і міркувала, як запобігти найгіршому. Знаючи норов свого чоловіка, вона боялася за них усіх.

Підвівшись із-за столу, Браян не стал затримуватися у вітальні. Він піднявся до себе, щоб скинути важкий денний сюртук і перевдягнутися в м’який домашній халат. Його рухи були поквапливими, але розважливими — він наче готувався до приємного відпочинку після «важкого» дня.

Зійшовши знову вниз, він удав, ніби прямує на кухню шукати чогось солоденького. Будинок уже поринув у вечірні сутінки, і кроки Браяна в м’яких домашніх туфлях лунали глухо, майже нечутно. Та, звісно ж, ноги самі повернули в темний коридор — туди, де дорога вела до давно знайомих дверей.

Він зупинився на мить, прислухаючись до тиші за тонкою деревиною, і на його обличчі розпливлася хижа посмішка.

Хазяйським рухом він постукав у двері й промовив:

— Келлі, мені потрібна твоя допомога.

За дверима почувся легкий шурхіт, і вони тихо відчинилися.

— Що ви хотіли, пане? — промовила злякана дівчина, притримуючи рукою кілька розстебнутих дрібних ґудзиків на шиї.

Браян обвів її повільним, важким поглядом — від міцно стиснутих пальців на комірі до блідого обличчя. Вважаючи себе неперевершеним кавалером, він щиро вірив, що цей трепет дівчини — не від жаху, а від збентеження перед його безвідмовною чоловічою привабливістю.

— Ну-ну, чого ти так злякалася, пташко? — він розплився в самовдоволеній посмішці й зробив крок углиб кімнати, спираючись плечем об одвірок. — Я ж не монстр якийсь. Просто шукав щось солодке на кухні... і зрозумів, що найсолодше в цьому будинку ховається тут.