«Запій»

Усі ці роки він важко й тихо тужив за нею, ховаючи свій біль за спалахами люті та жорстокістю. Усвідомлення того, що Меган не просто померла від хвороби, а згасла від руки підступної служниці, заново розривало те давнє каліцтво, змушуючи серце палати від безсилого гніву.

Але найгіршим було інше — отруйне, суперечливе почуття, у якому Браян не зізнався б навіть собі під загрозою смерті. Поруч із люттю на Мері в його душі проростав дикий, хворобливий сум і за нею також. Непомітно вона теж зайняла місце в його, здавалося б зовсім черствому серці.

Служниця була поруч роками. Вона знала всі його звички, терпіла його важкий характер, ділила з ним постіль і створювала той звичний, зручний світ, до якого він так прив'язався. Вона була його таємницею, його порочною опорою. Тепер, коли Мері зникла, у будинку утворилася зяюча порожнеча. Браян відчував себе зрадженим подвійно: Мері отруїла його єдине справжнє кохання, але водночас забрала із собою й той комфортний затишок, який віддано будувала для нього стільки років.

Злість, сором за власну сліпоту, чиста туга за Меган і гнітюча, хвороблива нестача Мері сплелися в один суцільний вузол, який ламав і тиснув зсередини. Не маючи сил витримати цей емоційний хаос і не вміючи проживати біль по-іншому, Браян знайшов єдиного знайомого порятунку — на дні пляшки.

Він запив глибоко й безпробудно.

Якщо раніше чоловік дозволяв собі чарку ввечері, то тепер алкоголь став його єдиним супутником від світанку до пізньої ночі. Він блукав будинком мов тінь — похмурий, із запливлою фізіономією та червоними очима. Запах міцного пійла й перегару буквально всотався в стіни вітальні. Побачивши на столі чисту тарілку чи випрану білизну, Браян знову й знову згадував Мері, і це викликало в ньому лише нові спалахи роздратування. Вона була зрадницею, отруйницею, відьмою... але її відсутність пекла його не менше, ніж давня втрата Меган.

Дні злилися в суцільну сіру смугу. Браян майже перестав виходити на вулицю й доглядати за господарством. Більшість часу він проводив у вітальні, важко влігшись на дивані з пляшкою в руках, поки хміль остаточно не вирубав його свідомість, занурюючи у важкий, химерний сон.

Тепер увесь тягар хатньої роботи й господарства звалили на свої плечі Омелія та Мейсон. Вони поралися від світанку до пізнього вечора, поки Браян просто деградував на очах.

Проте замість вдячності за доглянутий дім і порядок у справах ранчо, Браян почав зганяти свою лють та образу на дружині. Затуманений алкоголем мозок шукав винного в усьому, що сталося. Усе, що робила Омелія, було «не таким»: хліб був білий, а не чорний,  білизна — накрохмалена, а не просто випрасувана, а сама вона — надто мовчазна чи мельтешить перед очима. Його постійні чіпляння, бурчання й крики отруювали кожен день.

Він постійно був п'яним, блукаючи будинком мов привид, і це робило життя в маєтку ще виснажливішим. Але в цієї монети був і інший, таємний бік.