«Я зітру цю посмішку з твого обличчя»

Останніми днями Омелія й так виглядала значно краще, ніж одразу після весілля, але цього ранку вона просто сяяла. Дівчина увійшла на кухню з особливою, легкою ходою, а на її вустах грала замріяна, ледь помітна посмішка, яку дівчина й сама не могла приборкати. Нічний сон залишив по собі дивовижне відчуття тепла та оновлення.

Цей її сяйний вигляд страшенно розлютив Мері. Служниця, яка саме порпалася біля печі, аж зуби зціпила від люті. Вона була переконана, що це Браян так ощасливив свою молоду дружину спозаранку. Отруйний хробак ревнощів миттєво впився в її серце — Мері не могла винести думки, що пан знаходить таку втіху в обіймах цієї «малявки».

Вона з гуркотом поставила важкий чавунний баняк на плиту, сподіваючись збити з Омелії цю замріяну усмішку.

— Дивлюся, хтось аж сяє з самого ранку, — отруйно сикнула Мері, змірявши дівчину зневажливим поглядом з ніг до голови. — Бачу, господар нарешті навчив тебе, як поводитися в ліжку?

Омелія спокійно подивилася на неї, а її посмішка анітрохи не згасла. Дівчина навіть не здогадувалася про справжню причину люті Мері, але чудово розуміла одне: служниця знову шукає приводу для сварки.

Такий спокій остаточно вивів Мері з себе. Поки Омелія відвернулася до вікна, наливаючи у глечик води, служниця швидко дістала з кишені фартуха маленьку пляшечку.

«Я зітру цю посмішку з твого обличчя», — люто прошипіла вона й нишком хлюпнула добрячу порцію проносного в кухлик із  чаєм, який Омелія щоранку заварювала для себе.

Зробивши це, Мері єхидно посміхнулася й відступила до печі, з удаваною покірністю чекаючи, поки молода господиня його вип’є.

Нічого не підозрюючи, Омелія зробила чималий ковток. Чай мав огидний смак. Це здалося дівчині дивним, адже вона тільки-но сама його заварила.

Омелія замислилася, опустивши кухлик, і підозріло поглянула на Мері. Та заклопотано щось терла біля печі.

Дівчина миттєво все зрозуміла. Вона не стала влаштовувати сцену — відкрита бійка зі служницею була їй ні до чого. Спокійно, без жодного слова чи докору, Омелія підійшла до дерев'яного цебра й вилила весь чай до останньої краплі.

— Мабуть, перестояв, — мовила вона буднім, рівним голосом, навіть не глянувши на Мері. — Заварю собі свіжого липового цвіту.

Мері спирала подих і розчаровано зчепила зуби. Її задум провалився — трав'яний відвар виявився надто міцним та гірким і видав себе з першого ковтка. Але спинятися служниця не збиралася. Затиснувши в кишені порожню пляшечку, вона злодійкувато усміхнулася: наступного разу вона знайде щось таке, що не матиме ані смаку, ані запаху.   

Утім, навіть того єдиного ковтка виявилося достатньо. Ближче до вечора відвар Мері все ж зробив свою чорну справу: в Омелії крутило живіт так, що вона ледь встигала бігати до нужника на подвір’ї.

Але, як не дивно, це зіграло дівчині тільки на руку.