Це моє місце!

– Все, що знаходиться у домі мого чоловіка теж моє, - впевнено відказала Омелія.

Мері аж задихнулася від такої відповіді. Її обличчя вмить налилося червонястою злістю, а ніздрі розширилися від обурення. Вона налаштувалася бачити перед собою покірливу, зламану дівчинку, а не господарку, яка дивиться їй прямо в очі без краплі страху.

— Ах ти ж нахабниця мала! — шикнула служниця, ступивши крок уперед і люто зціпивши пальці в кулаки. — Другий день у хаті, а вже гонор свій показуєш?! Та я тут п'ятнадцять років кості складаю! На мені тримається дім! Я всім керую!

Вона була настільки впевнена у своїй безкарності, що в Омелії навіть не виникало сумніву: Мері — коханка її чоловіка. Та дівчину це не зачепило.

Молода місіс Гогган навіть не здригнулася — спокійно повернулася до столу й продовжила вимішувати тісто, демонструючи повну зневагу до люті Мері.

—Ти тут — служниця, Мері. А я — законна дружина Браяна і господиня цього дому. Тож знай своє місце й не заважай мені готувати сніданок.

Мері витріщилася на неї, роззявивши рота. Вона збиралася здійняти галас і, можливо, навіть вибити миску з рук Омелії, видавши це за її незграбність та раптом на порозі кухні з'явилася висока, похмура постать.

Це був Мейсон.

Він мовчки стояв у дверях, спираючись плечем об одвірок, і спостерігав за ними своїм важким, непроникним поглядом...

Мейсон повільно перевів важкий погляд із розлюченої Мері на Омелію. На його обличчі не відбилося жодної емоції, але в глибині блакитних очей промайнула дивна, ледь помітна іскра — чи то здивування, чи то мимовільна повага.

— Мері, — його голос пролунав низько й глухо, розрізавши напружену тишу кухні. — Займися курником. Омелія сама впорається зі сніданком.

У служниці відібрало мову від такої зради:

— Але, пане Мейсоне!..

Молодий чоловік лише застережливо підняв брову.

Жінка люто підібрала спідницю, метнула на Омелію повний неприкритої ненависті погляд і розмашистим кроком вибігла з кухні, гримнувши дверима.

Омелія залишилася наодинці з Мейсоном. Серце знову закалатало в грудях — але не від страху, а від дивного спалаху спогаду про нічну тінь і той примарний, тепло-ніжний дотик до її губ. Вона підняла очі й зустрілася поглядом з Мейсоном.

— Бачу, ти потроху оговтуєшся? Вже відвойовуєш місце під сонцем? — тихо запитав він просто їй на вухо.

Він підійшов так беззвучно й непомітно, що Омелія від несподіванки здригнулася й ледве не впустила ніж, яким нарізала яблука для пирога.

Дівчина різко розвернулася, вирівнявши подих і притиснувши руки до грудей. Мейсон стояв майже впритул, закриваючи собою світло з вікна. Від нього не йшло горілчаного перегару, як від Браяна, а віяло ранковою свіжістю, деревиною, сіном та чимось... таким диким, небезпечним. Його погляд зупинився на її губах — лише на мить, та Омелії здалося, що її вуста запалали.

— Я на своєму місці, Мейсоне, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — І краще тобі не підкрадатися до мене ззаду, коли я з ножем у руках.