Розділ 10

— Аріно, вибач, добре? Останнім часом я сам не свій через цю перевірку, — бурмотить Артем за вечерею, яку до мого приходу сам приготував.

Однією з інших позитивних якостей Артема є вміння визнати свою помилку. Щоправда, іноді перед цим доводиться вислухати достатню кількість того, що у ХХ столітті вважалося непризначеним для жіночих вух. Про те, що ці ж жінки могли міцним слівцем заправити за комір будь-якого джентльмена, пропустимо. Але після кожного подібного вчорашнього випаду, він незмінно стає шанобливим, ввічливим, уважним до будь-якого обурення партнера, ідеальним хлопцем.

Артем жує мій улюблений грецький салат, хоч його й вивертає від фети, зображуючи привітність. І хоч такі старанні спроби догодити відверто здаються мені заздалегідь провальними, Артем при цьому виглядає милим. У мого хлопця роздратований винний вигляд, через який мені хочеться потріпати його за волосся, а через трохи почервонілі від монітора очі він здається зовсім розбитим. Я пораюся із шматком запеченої курки і відрізаю собі ще один, нахвалюючи Лукашинську їжу.

Мама завжди вчила, що чоловіків треба хвалити. Але лише за діло! А оскільки приготування смачної вечері та вибачення я вважаю ділом, то слідую маминій пораді. Але тут без глумління, готує Артем справді смачно.

Коли ми тільки з'їхалися, то ділили всі справи по дому. Це потім я з головою пішла в роботу, та й у нього з'явилися проекти, і ми все частіше користуємося відділом кулінарії, рідше доставкою, а з прибиранням справляємось у вихідні.

Тьома наливає мені соку, як тільки я спустошую склянку. Від вина я відмовилася, тож сьогодні безалкогольне перемир'я.

Злість усередині мене вже не гарчить, але око не стуляє, залишаючись напоготові. Однак силу цього почуття пом'якшує факт, що я й сама винна. Дивлюся правді у вічі: я так і не розповіла Артему про реальні ризики перевірки для нього, про які мені заявила Горгона. Адже тепер хвилювання Лукашина виглядають зовсім інакше, коли їх підтвердило безпосереднє начальство. Що ж такого він накоїв? Тепер дурню зрозуміло, що Артем у чомусь замішаний. Тільки зараз ми про мою провину. Я промовчала і про Вітрова, з яким тепер змушена ділити кабінет, і про Воєводіна, якого перевели з віддаленої роботи в офіс.

І нехай причина моєму мовчанню — чергова сварка з Лукашиним, але ж це мене не виправдовує, правда? Настав час зізнатися собі, що саме тому я залишилася у Влада — уникала розмови. Та й зараз не сказати, що надто горю бажанням піднімати хиткі теми. Хочеться провести хоч один спокійний, тихий, без подій вечір удома: фільм, я та Артем. Як раніше. А враховуючи, що завтра вихідні, я зможу розслабитися і не думати про Воєводіна, Горгону, Вітрова…

— Аріно, а як справи в офісі? Коли приїде цей ваш перевіряючий? — акуратно запитує Тьома, але в очах читаю нетерпіння. Слово «ваш» ріже слух, ніби не Лукашина перевірятимуть, а всіх нас.

— Поки тихо, Тьом, — відповідаю із затримкою, — давай не говоритимемо про роботу.

Він охоче киває, але невдоволення видно неозброєним оком. М-да, я теж молодець! Однак, сварки я зараз не хочу, а переказувати слова Мальцевої дорівнює накрутити Тьому ще більше. І частково я сказала правду: поки що дійсно тихо. Вітров тільки-но почав лопатити документи і жодних вердиктів не озвучував. Приблизно так я себе і заспокоюю.

Ми закінчуємо вечеряти, прибираємо посуд, перекидаємося незначними фразами, тільки от тепла я не відчуваю. Проходимо до іншої кімнати, Артем включає якийсь фільм і… Нічого не відбувається. Атмосфера між нами не теплішає. Лукашин занурений у свої думки і надто далекий від досконалої Галь Гадот, яка грає шпигунку під прикриттям на пласкому екрані нашого телевізора. Не знаю чому, але ми обоє чекаємо на закінчення фільму і тільки після цього, ніби по шкільному дзвінку йдемо спати.

Ранок суботи зустрічає мене усвідомленням власної забудькуватості. Мій ноутбук так і залишився на столі у кабінеті Вітрова. У моєму кабінеті, який я поділяю з Вітровим, ось так правильніше. Приставки «наш» я старанно, як ви зрозуміли, уникаю. Робити нічого, тож витрачаю на збори двадцять хвилин свого життя і підійшовши до робочого місця Артема, стукаю вказівним пальцем по його плечу, щоб той стягнув масивні навушники.

— Ти поїдеш зі мною? — питаю ще раз, бо зовсім не хочу їхати туди сама.

— Я хочу присвятити цей вихідний собі, Аріно, — каже прямо і киває на екран, де поставлена на паузу гра.

— Та годі, давай проведемо разом суботу? — ще одна спроба. Сподіваюся, я не виглядаю дівчиною, яка канючить і привертає увагу.

Артем, певно, щось відчув, бо встає і, обіймаючи мене, притискає до себе.

— Ми проведемо разом неділю, гаразд? Якщо тобі все одно сьогодні треба працювати, завтрашній день тільки наш, — він дивиться мені в очі так покаянно, ніби від моєї згоди залежить його життя, хоч я знаю, що це зовсім не так.

Вперше цим поглядом він дивився на мене пропонуючи побачення після принизливої витівки Вітрова. Не відразу, звичайно, через якийсь час, коли я перестала вовком дивитися на оточуючих.

«— Я відведу тебе куди захочеш, Аріно», — говорив він, дивлячись у вічі ось як зараз.

Так само він пропонував мені друге побачення, потім знайомство з батьками, спільний побут. І завжди цей погляд здавався мені чистим і особливим серед людей, які прогнили брехнею.

«— Звичайно», — відповіла тоді.

— Звичайно, — зітхаючи відповідаю зараз.

Сідаю в машину та від'їжджаю, насолоджуючись тихою музикою. Заторів немає. Мабуть, усі, хто збирався на дачу, виїхали куди раніше за другу годину дня. Дякую тим, хто встає раніше за те, що ми, сови, не змушені стирчати в заторах. Добре, що обов'язкових людей більше, ніж забудькуватих. У сьогоднішню суботу я забудькувата, тоді як у понеділок знову стану обов'язковою.

Паркуюся, займаючи одразу два місця. Адже все одно немає нікого.

Вітров дав мені другий ключ і зараз я дуже цьому рада. Однак, виявляється, мені ключ не потрібний. Штурхаю прочинені двері і заходжу.