Розділ 5

Який ранок, таке і продовження. Весь день голова важка. Дві пігулки випила, а в мізках не розвиднилося. В офісі плутанина, саме час кричати «Полундра» і кликати на допомогу невідомо кого. І що ближче підходить час перевірки, то швидше бігає аналітичний відділ. І спортзал не потрібний. На думку чомусь спадає, що коли «інспекція» з'явиться, ми просто розбіжимося, як таргани. А з'явиться цей лютий хтось уже завтра.

— Аріно, ти вже все зробила? — командним голосом смикає мене наша ватажка вусатоголових. А це я лише посміхнулася, коли чайок пригубила.

— Процес іде, Вероніко Матвіївно, — спокійним тоном відповідаю і відвертаюсь до екрана ноутбука.

І чого вона причепилася до мене? Я не те, що вкладаюсь у строки, з таким затятим контролем я їх обганяю. І їй це більше, ніж відомо. Почуваюся Ланосом серед спорткарів на гоночній трасі. Ланосом, якому нескінченно таланить.

Мені складно сконцентруватися, тому що раз-по-раз розрахунки, на яких я зосередилася, розпливаються, і замість роботи я навіщось намагаюся згадати подробиці свого сну. Відштовхую ці погані думки з усією Туманівською відповідальністю, тільки вони так і норовлять прорватися крізь броню!

Нещодавно я читала книгу іменитої психологині. Так от вона запевняє, що сни — це потік нашої підсвідомості. І найімовірніше, якщо нам щось сниться, ми думали про це напередодні. Про Вітрова я не думала вже давно.

Ну... як... Періодично, я, звісно, згадую деякі моменти — виключно, щоб заново переосмислити, а не з якоїсь іншої причини, — але щоразу віддаю перевагу реальності, аніж фантазіям. У тому числі замість минулого, в якому мене розтоптали, я вибираю спокійне справжнє. Тож цей варіант не підходить.

У книзі був ще один пункт. Наснитися може те, що людина ніяк не може відпустити. І цей пункт теж повз. Я його забула! Давним-давно забула! Кого його? Не пам'ятаю, скільки не питайте!

Роздратовано видихнувши, захлопую кришку ноута, пхаю його до сумки і вставши з-за столу, виходжу з кабінету, попутно кивнувши колегам. Горгона кудись вийшла, і я зустрічаю її на першому поверсі.

— У мене зустріч, Вероніко Матвіївно. Довелося піти раніше.

— Гаразд, Туманова, — окинувши мене очима-сканерами, вона вказує напрям у бік виходу. Більшого мені й не треба, — Аріно! Завтра не запізнюйся. Кажуть, він дуже прискіпливий.

Вдома віщую такі ж веселощі, як і в офісі, тому набираю Таю і пообіцявши під'їхати протягом сорока хвилин, сідаю на сидіння водія тепер уже мого жука і потихеньку виїжджаю з паркування. Супер! Поки що я навіть нікого не вбила!

Залишивши центр міста за своєю спиною, розслабляюся. Божевільний потік руху я вже проїхала, тож роблю музику голосніше і…

Я не знаю, як... Я начебто гальмувала. Ні, ну точно на гальмо тиснула, а воно… чорт! Відчуваю, як мене трусить. Я потрапляла в аварію лише раз і те з Макаром Вітровим. Пам'ятаю, що нервувала, марно намагаючись опанувати себе, хоч і не була тоді за кермом. І Вітров мене заспокоював… Напевно, переляк пробив в обороні пролом і спогади серпанком застеляють розум, підкидаючи в моє зазвичай тліюче багаття дров, щоб горіло ясно-ясно і не згасло. От лихо. Але зараз я занадто схвильована, щоб зібратися, тому дивлюся просто перед собою, на кермо, наче згадуючи, як саме він заспокоював мене.

— Чорт! — крізь зуби лається він. — Не злякалася, Рішо?

Макар тисне кнопку аварійки та розвертається до мене всім корпусом, торкаючись довгими пальцями щоки. Великий палець спускається на губи, ніжно проходить по нижній і коли дає їй спокій, цілує. Пронизливо, одразу глибоко і солодко. Чоловіча рука заривається у волосся, притягуючи ближче. Я відповідаю з почуттям, мені теж дуже потрібне це тепло та впевненість, що у нас все добре. Дихання перехоплює, сироти пробігають по тілу, а від тривалості та палкості поцілунку починаю тремтіти.

— Ти моя, Рішо. Тільки ти. По-справжньому. Моя і крапка, — шепоче він відірвавшись, збиваючись на короткі поцілунки. Я лише киваю, розчиняючись у відчуттях, насолоджуючись моментом, поки нас не перериває стукіт у вікно.

Вітров неохоче відривається від мене і, прокашлявшись, відчиняє водійські двері.

— Посидь тут, — м'яко звучить мені перед тим, як він виходить назовні.

Розмови я не чую, та й навряд чи мені це потрібно. Вітров юрист, тим більше що в аварії винен не він, тож розбереться без дівчинки, яка злякалася від поштовху. Беру до рук телефон, щоб відволіктися. Там нічого цікавого, тож я просто гаю час прогортаючи стрічку інстаграму.

Макар повертається хвилин за п'ятнадцять.

— Все добре? — питаю, повернувши мобільник назад у сумку.

— Так. Там і вирішувати не було чого, направду. Лише подряпина.

— Він сплатить за фарбування? — питаю, не розуміючи, наскільки все серйозно.

— Той мужик, як і я, розуміє, що я не перефарбовуватиму машину через подряпину, — пояснює, знявши машину з аварійки і продовжуючи шлях, — він пропонував гроші, я не взяв. У нього в машині дружина вагітна і маленька дитина в автокріслі. Борис у СТО працює, дав мені візитку, розрахуємося.

Киваю з теплою посмішкою, я пишаюся своїм чоловіком. Усю дорогу, що залишилася, думаю про те, що Макар у свої роки вже дуже ясно мислить і мені хочеться тягтися до нього, рости разом з ним. Напевно, це і є справжнє почуття на букву «К».

Насправді, як і тоді, перервавши наш поцілунок, мене повертає стукіт у вікно. Я намагаюся віддихатися, але тепер ще треба зрозуміти, через минуле чи аварію! От зараз він мені розповість, була б хоч не я винна, сама б йому дорогу вказала. А ремонт… Скільки він обійдеться? Сподіваюся, я не знесла йому половину бампера? Видихаю, але це мало допомагає збагнути за що хапатися. Набрала б Артему, але він зовсім на цьому не розуміється, та й поки таксі викличе... Я тільки-но сіла за кермо і тут на тобі! Тато, перш ніж я отримала права, казав: «Якщо не знаєш, що робити на дорозі: включай аварійку і дзвони мені». І зараз все, що дозволяють мої тремтячі пальці, це тицьнути на кнопку з намальованим трикутником. А мене ж і на зустрічну винести могло.