Розділ 2

— Що тобі потрібно? — спитала я, як тільки сіла в автомобіль Тимура.

— Нічого, — він знизав плечима. — Просто поговорити.

— І що сталося? Знову з батьком посварився?

— Ем, так! — хлопець передав мені одну пачку чипсів. — Він знову наїхав на мене зі своїми претензіями. Дістало! Хоче виховати хорошого начальника, але мені це зовсім не потрібно. Говорить, що весь час проводжу в клубах з різними дівками, замість того, щоб займатися серйозними речами.

— А хіба це не так?

— Тобто?

— Ти кожних вихідних на вечірках, а інколи й по буднях.

— Ти теж така, — Тимур насупився.

— Так, але я не змінюю хлопців кожної ночі, а у тебе щовихідних нова розвага на ніч.

— Для мене це найкращий спосіб розслабитися і забути про своє нікчемне життя. Тато постійно вимагає щось від мене, а я не можу більше цього терпіти.

— Напиватися у клубах — це теж не вихід. Таким чином ти ще більше розчаровуєш його.

— Не знаю, Коро. Мені просто це все набридло. Чому я постійно повинен робити те, що він хоче? Батько ніколи не чує мене і моїх бажань.

— Напевно, усі батьки такі. У Мартина такий же тато.

Я відкрила пачку чипсів та почала їх їсти. Сумно, але і в Тіма, і в Тіна, нема життя у задоволення. Їхні батьки багато вимагають від них. Мабуть, така плата за безтурботне багате життя. Тимурові ще пощастило, що у нього є прекрасна мама. Та і тато не такий вже поганий, як він розповідає. Просто хоче, щоб син був гідний того, аби очолити у майбутньому їхню бізнес-компанію.

— Я хочу зупинитися, — раптом сказав Тимур.

— Це правильне рішення.

— Досить уже витрачати весь свій час на клуби та розваги. Мені треба стати серйозним і довести батькові, що я все ж вартую називатися його сином. Не буде ніяких вечірок, дівчат на одну ніч та легковажного життя. Усе!

— Ого! — здивувалася я та уважно подивилася на Тимура. — Цікаво, що змусило тебе прийняти таке рішення?

— Я закохався, — відповів він.

Від цих слів я ледь не подавилася чипсами. Почала голосно кашляти, намагаючись заспокоїти це неприємне відчуття у горлі.

— Ей, ти в нормі? Випий води, — сказав Тимур і передав мені пляшку.

Закохався? Якого біса?! Я зробила декілька ковтків і мені стало легше. Декілька разів глибоко вдихнула, а тоді витерла сльози в кутиках очей, що з'явилися від мого кашлю.

— Не очікувала почути таке від тебе, — буркнула я.

— Знаю, але… Це важко пояснити. Коли вона поруч я відчуваю себе таким розгубленим і від одного її погляду я наче задихаюся. Такого раніше ніколи не було і я розумію, що це щось особливе.

— Це та Лоліта?

— Так, — Тимур кивнув. — У нас було лише одне побачення, але вона дуже сильно запала мені в душу. Лола не схожа на тих дівчат, що на одну ніч. Вона — особлива.

Я сумно усміхнулася. Виходить, що саме я з тих дівчат, що на одну ніч. Та він про це навіть не пам'ятає, на відміну від мене.

— Ну що ж, рада за тебе, — буркнула я.

— Ми ще навіть не цілувалися, але я починаю розуміти, що вперше в житті закохався.

— Думаю, що мені вже час повертатися в гуртожиток.

— Дякую, що прийшла поговорити зі мною. Я помітив, що Лола тобі не подобається, але сподіваюся, що ти не будеш нам заважати.

— Ем, що? — я хмуро подивилася на нього. — Чому це я маю вам заважати? Мені байдуже на те, в кого ти закохуєшся. Ми з тобою вже давно обговорили, що відбувається між нами. Якщо ти думаєш, що я щось відчуваю до тебе, то це далеко не так!

— Я і не думаю про це, — Тимур трохи розгубився.

— І як дуже хороша подруга, я рада за те, що знайшов собі "ту єдину", — роздратовано сказала я. — Не парся, я не буду вам заважати. Мені байдуже!

— Дякую, Коро.

Він легенько усміхнувся, а я просто вийшла з автомобіля, намагаючись вдавати, що мені справді все одно. Проте, всередині усе розривалося. Напевно, треба вже знайти собі хлопця, який би справді кохав мене, а не страждати від нерозділеного кохання. Я глибоко вдихнула і подивилася в небо. Мабуть, треба погодитися на пропозицію батька і поїхати звідси геть. Зникнути, наче ніколи й не було. Може, тоді я нарешті стану щасливою?..

Два місяці потому

За цей час усе перевернулося на сто вісімдесят градусів. Спершу мені вдалося порозумітися з Лолою і навіть подружитися з нею. Потім виявилося, що вона закохана в Мартина і він у неї теж. Вони почали зустрічатися, що стало ударом для Тимура. Це змусило його знову повернутися до розгульного життя. Напевно, він справді кохав Лолу. Тоді ми всі дізналися, що насправді вона — сестра Насті. Так, це стало справжнім шоком для усіх. Не дивно, що дівчина здавалася підозрілою. Вона ж хотіла дізнатися правду про смерть своєї сестри.
Настя… Навіть після того, як вона згубила себе, все одно не дає нам спокійно жити. Мені соромно за те, що якоюсь мірою це я підштовхнула її на такий жахливий крок. Просто я навіть не здогадувалася, що все так станеться. Знаєте, ревнощі — це найгірше, що може бути в цьому світі. Саме вони змусили мене тоді анонімно опублікувати те відео на офіційній сторінці коледжу. Я повелася як справжнє стерво. Захотіла осоромити Настю, а вона потім довго відходила від цього і врешті-решт наклала на себе руки. Шкодую, що колись вчинила так, але дівчина справді була божевільною. Вже багато часу пройшло відтоді, тож я навчилася жити зі своєю совістю. Мабуть, тому і відплачуюся зараз своїм жалюгідним становищем. Мені так і не вдалося познайомитися з хлопцем, який би хотів зі мною зустрічатися. Пора вже змириться, що я не заслужила дізнатися, як це, коли тебе люблять.
Лола вже забрала свої документи з коледжу, а також повернулася додому. Ми продовжуємо і далі дружити. Вона не знає, що це я виклала те відео, як і Тимур. Якби він дізнався, то навіть би не глянув у мою сторону. Все-таки хлопець довгий час винив себе у тому, що сталося з Настею. Ця дівчина зруйнувала усі наші життя… Я ж планую на початку наступного місяця вже полетіти у Францію. Щоправда, зараз це секрет, який я нікому не розповідала. Чому? Не знаю, але не хочу, щоб хтось відмовив мене.

— Можна! — сказала я, коли почула, що у двері моєї кімнати хтось постукав.

Минулого тижня я вирішила повернутися додому, щоб деякий час побути з батьками. Мама не хотіла, щоб я їхала у Францію, але відмовляти мене не стала. Тато ж навпаки, радів такій можливості. Він хоче дати мені від життя усе. Тільки тепер я ще більше відчуваю себе винною перед ним. Наче я усе життя маю віддячувати за те, що вони зробили для мене.

— Ти уже готова? — спитала мама.

— Так, — я кивнула, поправляючи свою сріблясту атласну сукню.

Сьогодні в татового друга ювілей і він запросив нас усією сім'єю. Не дуже любила ці всі заходи, але відмовляти не стала. До того ж цей друг — батько Тимура.

— Ти у мене така красуня, — з усмішкою сказала мама та обережно заправила пасмо волосся, яке стирчало з моєї зачіски.

— Ти теж, — я усміхнулася, глянувши в її світлі сірі очі.

З дитинства мені було дивно, що я не схожа зі своїми батьками. Мама низька та трішки схильна до повноти. У неї було коротке світле волосся, а ще яскраві очі. Я ж навпаки висока, худа та ще й з темним волоссям. Завжди думала, що я більше вдалася до тата, але і з ним риси зовнішності обличчя не були подібними. Тепер я вже знаю, чому все так.

— Каролінко, я така рада, що ти повернулася до нас. Місця собі не знаходила, коли не знала, що з тобою.

— Мені соромно за те, що я так вчинила. Просто… — я глибоко вдихнула. — Усе життя думала, що я ваша донька і пишалася цим. Боляче було дізнатися, що це далеко не так. Виходить, що я навіть не маю права носити прізвище батька.

— Ох, перестань! Я все одно твоя мама, навіть якщо і не народила тебе. Ти ж знаєш, що я дуже сильно тебе люблю.

— Знаю, — я обійняла її.

— Ну все! Ходімо!

Жінка витерла свої сльози, а тоді вийшла з моєї кімнати. Я ж схопила свою маленьку сумочку і кинула у неї телефон та тюбик з червоною помадою. Тато вже чекав нас у своєму автомобілі. Мабуть, це останній світський захід, який мені вдасться колись відвідати. Хотілося б залишитися тут, але я вже змирилася зі своїм від'їздом. Так буде краще…
Ми зупинилися біля величезного будинку батьків Тимура. Одні з найбагатших та найвпливовіших людей нашого міста. З вікна автомобіля я побачила на вулиці Марата Белея. Чоловік поважно стояв біля входу та зустрічав своїх гостей. Сьогодні йому виповнюється рівно п'ятдесят, тож святкування буде точно великим. Біля нього стояла його дружина — Інга Тарасівна. Вона завжди дуже тепло до мене ставилася. Навіть не приховувала того, що хотіла б, аби ми з її сином були разом. Тимура ж не було поряд. Мабуть, ще не приїхав. Усе-таки він живе окремо від своїх батьків.
Я вийшла з автомобіля та наліпила на обличчя широку усмішку. Холодний вітер неприємно обдував мою шкіру і від цього я здригнулася. Попри те, що зараз зима, на такі заходи не заведено приходити в надто теплому одязі. Усе має бути максимально красивим та легким. Ми швидко попрямували до входу, а я вже відчувала, як змерзли мої ступні в цих туфлях на високих підборах. Мій тато привітався зі своїм другом і передав йому пакет з подарунком. Ми з мамою були як додатковий аксесуар: стояли та мило усміхалися.

— Кароліно, ти сьогодні маєш розкішний вигляд, — сказала Інга Тарасівна, оглядаючи мене. — Ця сукня просто дивовижна.

— Дякую, — я усміхнулася. — Ви теж прекрасна.

Вона подивилася на мене своїми зеленими очима, не приховуючи свого захоплення. Схоже, я справді їй дуже подобалася. Жінка пройшлася руками по своїй яскравій червоній сукні з дорогого атласу. Її руде волосся було зібране у високу зачіску, а професійний макіяж візуально робив жінку молодшою. Вона провела нас усередину, де уже було багато гостей. Для цього заходу було відведено усю величезну залу. Людей вже зібралося багато. Мама з татом попрямували до своїх знайомих, а я ж підійшла до столика та взяла келих зі шампанським. Класична музика робила це святкування ще нуднішим. Звісно, це ж не вечірка в клубі.

— Як же весело і цікаво, — сказав біля мене Тимур.

— Ага, — буркнула я та глянула на нього.

Він був одягнений в дорогий чорний костюм та такого ж кольору сорочку. В одній руці хлопець тримав склянку з коричневою рідиною, а іншу засунув у кишеню штанів. Його волосся було охайно зачесане назад. Сьогодні він був ще більш привабливим, аніж завжди.

— Можемо потім поїхати в клуб, — запропонував Тимур і підморгнув мені. — Ти як, згодна?

— У такому вигляді?

— А що не так з твоїм виглядом? — спитав хлопець і пройшовся поглядом по мені. — Ти сьогодні навіть дуже гарна.

— Дякую звісно, але тобі не здається, що це не дуже підходить для клубу?

— Як хочеш. Я скоро помру тут від нудьги, тому точно надовго не затримаюся.

— Ну, це день народження твого батька. Ти повинен зробити йому приємно, бо все-таки для нього це важливо. Тут буде багато впливових людей і ця зустріч — це можливість познайомити їх ближче з тобою. Ти не маєш втрачати...

— Почекай! — він раптом зупинив мене, уважно дивлячись кудись.

Я прослідкувала за його поглядом і насупилася. Неподалік стояла красива дівчина з довгим світлим волоссям. Вона мило усміхалися і час від часу кидала на Тимура звабливі погляди. Це мене роздратувало і я відчула, як злість проходить моїм тілом. Дівчина здавалася надто милою, але насправді була зовсім іншою. Я відчувала це. Тільки Тимурові завжди такі подобалися. Ще й блондинка! Дідько! Вона махнула йому рукою, а він відклав на столик стакан з алкоголем.

— Ей, ти куди? — обурилась я, коли він почав відходити.

— Здається, стає веселіше, — відповів Тимур і підморгнув мені. — Ти теж знайди собі когось на вечір.

— Коли ти вже станеш серйозним?

— Ніколи!

Він широко усміхнувся, а тоді впевнено попрямував до тієї дівчини. Вже через декілька хвилин вони разом танцювали повільний танець. Хлопець щось шепотів їй на вухо, а вона мило усміхалася.

Я відвела погляд і одним махом випила усе, що було в келиху.

— Так, Тимур ще той ловелас, — раптом заговорив біля мене незнайомець.

— Вибач? — перепитала я та насупилася.

— Знаю його ще зі школи. Всі дівчата за ним завжди бігали, а він тільки й радів цьому. Ми з ним уже шість років не бачилися, але він зовсім не змінився. Знаєш, дивлюся на тебе і не можу дечого збагнути.

— І чого? — я склала руки на грудях та глянула на нього.

Хлопець був красивим, навіть дуже. Високий зріст і спортивна статура. Незнайомець поправив своє світле волосся, а тоді подивися на мене своїми яскравими сірими очима.

— Він реально такий ідіот? — сказав хлопець і криво посміхнувся. — Я б нізащо не проміняв таку красуню на свою сестру.

Я роздратовано закотила очі та видихнула. Вона ще й сестра цього... Не знаю, як він навіть називається!

— У мене нема ніякого бажання обговорювати з тобою свого друга.

— Друга? Гм, цікаво.

Я нічого не сказала, а просто розвернулася та попрямувала до балкона. Мені потрібно було розслабитися, хоч і не дуже хорошим чином. Головне, щоб батьки не побачили. Хоча... Байдуже! Я вже не маленька дівчинка. Коли вийшла на холодне повітря, то одразу ж затремтіла. Руки тряслися, коли я шукала в сумочці цигарки. Нарешті знайшла їх.

— Чорт! — голосно сказала я, коли не знайшла запальничку.

Я заплющила очі та глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Так поспішала, що забула її. 

— Вогнику? — знову заговорив той незнайомець.

Звідки він тут взявся? Переслідує мене, чи що? Хлопець простягнув мені дорогу чорну запальничку з золотим гравіюванням. Нічого собі! Я кивнула, а тоді взяла її в руку. Він же розвернувся і попрямував до виходу.

— Ей! — гукнула я, коли запалила цигарку. — Вогник забери!

— Залиш собі, — сказав він, усміхнувшись, — на удачу. 

Він пішов геть, а я ж подивився на цю запальничку та золоте гравіювання. "F. L." — написано красивим курсивом. Дорого, вишукано, а ще дуже акуратно. Мабуть, подарунок. І не шкода йому було віддавати її мені? Я усміхнулася, а тоді кинула цю запальничку собі в сумочку. На удачу...