19

Давид

Я прокинувся десь в районі обіду, бо якийсь ненормальний вирішив подзвонити мені. Моя голова розколювалась, і я пожалкував про все, що було вчора з Батуром. Давно я так не пив, як вчора. Схоже, що я так і не навчився заспокоювати свої душевні рани нормально, без пляшечки дорогого віскі.

-Так, алло. – нащупав телефон, який валявся десь на полу, і підніс його до вуха. – Хто мене турбує?

-Давид, ти все ще спиш? – почувся чоловічий голос по той бік телефону.

-Що ти хочеш від мене, Батур? Я ще сплю…

-Так, але вчора ти просив мене потренувати тебе. Не знаю, навіщо я погодився на це, знаючи в якому стані ти будеш сьогодні.

-У мене був такий настрій, щоб випити. Тому відчепись від мене, і дай мені поспати.

-Я чекаю тебе в спортзалі, адресу скину, тому якщо ти не приїдеш якомога скоріше, ми закінчимо спілкуватись з тобою! – як тільки він це сказав, одразу вимкнувся. Схоже і справді потрібно вставати і збиратись, навіть якщо погано.

Холодний душ заспокоїв мою головний біль і я нарешті прийшов до тями. Так, наслідки вчорашнього ще були, але вже хоч трішки краще було. Я швидко зібрався і був на місці, де сказав Батур. Той вже був переодягнутий у спортивний одяг, і розминався на біговій доріжці.

-Я думав не дочекаюсь тебе. – хлопець зупинився, спускаючись з тренажера, і пожав мені руку і засміявся. – Так, видок у тебе ухухухууу..

-Не смішно. Я страшенно хочу спати. – я потягнувся і протер свої очі. –Це все заради Саші й Даші.

-Якщо ти хочеш показати хороший результат завтра, тобі потрібно гарно підготуватись і розім’ятись. Взагалі я б не радив тобі йти на цей спаринг, знаючи які проблеми у тебе з рукою.

-Ти, як реабілітолог за першою освітою, маєш мені допомогти, аби я ще більше не нашкодив їй. – я посміхнувся своєму другові, але той просто закотив очі.

-Я тебе попереджаю і прошу, будь дуже обережним. Я зараз подивлюсь до твоєї руки, але якщо мені не сподобається щось, я не допущу тебе на бій завтра! – він постукав мені по плечу і вказав на лавку, аби перевірити мене.

-Повір, навіть якщо моя рука відмовить мені, коли я буду битись, я все одно продовжу свій бій.

-Я в цьому не сумніваюсь. Але покажу тобі декілька гарних вправ, аби це не сталось. – Батур відпустив мене і відійшов трохи назад. – Все гаразд. Рука нарешті загоїлась, ти перестав відчувати біль. Але ж припадки все одно стаються, так?

-Іноді, але все терпимо.

-Будь обережним, прошу тебе. – я розумію, що він переживає, але я ж не мала дитина і сам прекрасно розумію всі наслідки бою. Все одно, з рукою нічого не станеться, я впевнений, тому переживати немає за що.

-Дякую, татко, але правда, все буде добре, не переживай. – я посміхнувся по самі вуха, кліпаючи очима. Але Батур знову просто скривився.

Наступні декілька годин з мене вибили усі соки. Останній раз я так розминався ну дуже давно. Хоча розминкою це не назвеш. Це повноцінне тренування якогось олімпійського чемпіона. Сподіваюсь, завтра це допоможе мені, а не ще більше вб’є мене.

Нарешті настав цей день і я прибув на місце, де знаходився вишукана і прекрасна зала Сергія Костюка! Хоча, так назвати це залою було складно. Звичайний підвал, де зазвичай якраз таки і тренуються спортсмени. Я не погано відношусь до такого, проте для свого сина я хочу найкращого.

-Доброго дня. – я зайшов до середини і мене зустрів Сергій. Його вигляд також був не з найкращих, здається він тільки-но з якогось тренажера. Весь мокрий, червоний, і злий.

-Доброго, проходьте Давид. Роздягальня там. Чекаю вас на розминці. Я запросив сьогодні усіх своїх вихованців, які також будуть змагатись між собою. Влаштуємо їм шоу?

-Авжеж. Чекаю.

Я посміхнувся і пішов до роздягальні. Для такої події я навіть боксерський набір придбав. Рукавиці, спеціальні шорти, все в стиль. Тому я швидко переодягнувся і вийшов назад до інших спортсменів. Усі різного віку, але все одно молодше, ніж я і Костюк. НАБАГАТО. Схоже, сьогодні шоу буде тільки з нами. Навряд чи п’яти річні, чи п’ятнадцяти річні дітки здатні на щось велике. Я в них не сумніваюсь, ні. Просто між мною і їхнім тренером справжня перепалка, а вони будуть боротися за правилами. Це різне.

-Давид! – до мене не очікувано підбіг Саша і обійняв. – Ти прийшов.

-Привіт. – я нахилився до нього й обійняв його також. А то з його ростом, обіймає він мені тільки ногу і пояс. – Ти також будеш сьогодні боротись?

-Так. – він одразу ж засмутився і пішов до роздягальні. Чому це він?

-Привіт.. – я повернув голову і побачив перед собою Дашу, що пильно розглядала мій голий торс. Ну а що футболку мені одягати? Сергій без футболки!

-Привіт, не очікував тебе тут зустріти. – і справді, я гадав, що поєдинок взагалі буде тільки я і Сергій. А не усі його вихованці і глядачі.

-Сергій покликав і батьків, аби вони подивились на змагання їх дітей. Тому не могла пропустити це. – її погляд бігав по моєму тілу і на очі, на тіло і на очі, і так постійно. Здається, вона навіть трохи почервоніла.

-Зрозумів. – розсміявся з її реакції. –Тобі так подобається моє тіло?

-Давид! Досить! – вона ще більше почервоніла і відвернулась.

-Гаразд. Надіюсь, ти будеш вболівати за мене.

-Надійся. Надія помирає остання! – вона штовхнула мене і пішла до інших мам. Я тим часом намагався знайти сина.

-Саш, все гаразд у тебе?.. – нарешті я знайшов хлопця, який сидів один в роздягальні, дивлячись кудись у стінку.

-Так.. – він криво посміхнувся мені й почав зашнуровувати свої борцівки.

-Розкажи мені, що сталось? – я сів поруч з сином і обійняв його за плечі.

-Розумієш.. – він глянув на мене і продовжив. – Я не люблю всі ці змагання. Після них, Сергій постійно відчитує нас. Я хочу займатись спортом, але без всіх цих змагань, суперників і всього цього.

-Ох, як я тебе розумію. – в дитинстві я також перестав займатись боротьбою, тільки через це. – Ти боїшся суперників?

-Трішки, хлопці з моєї категорії не люблять мене.. І постійно б’ються на силу, а не на техніку. А я люблю правила!

-Саш, малий, розумієш.., але реалії цього життя: «або ти, або тебе». Іноді правила не потрібні, і ними треба нехтувати. Звісно, в цьому випадку, ти правий, хоча якщо ти бачиш таку ситуацію, то покажи, хто ти й цього терпіти не хочеш у свій бік. Поки ти не повіриш у себе, твої суперники будуть принижувати тебе, порушуючи правила. Яким би не був грізний і непереможний твій суперник, поки ти не повіриш у себе, ти не подолаєш його.

-Але ж.. вони більші за мене навіть.

-Неважливо, які вони, коли ти віриш у себе. – я знову потріпав волосся сина і той нарешті посміхнувся. – Ось я зараз буду боксерувати з твоїм тренером, який більший за мене у вазі, в досвіді, в силі теж напевно навіть. Проте, я все одно вірю в себе і у свої можливості, навики. Я не боюсь його, адже знаю, на що я вправний.

-Ти впораєшся. Я в тебе вірю. – Саша притулився до мене, посміхаючись. –Я за тебе буду вболівати.

-Дякую велике! І я також в тебе вірю, і буду завжди на твоєму боці! – я сильніше обійняв хлопця. Його слова додали мене ще більше мотивації, я впевнений, що цей бій, буде за мною!

Ми зібрались і вийшли до інших, аби розім’ятись. Все тренування Саша весело та хитро посміхався мені, показуючи якісь мотиваційні жести, і я лише сміявся з цього. Іноді я кидав короткий погляд на глядачів, серед яких сиділа і Даша, і знову повертався до розминки. Але якби я не старався, ця дівчина не виходила у мене з голови ні на секунду.

-Що ж, готові? Ми починаємо наші мінізмагання. Сьогодні у нас декілька вікових категорій: маленькі, підлітки і дорослі, серед яких змагатись буду я. – Сергій вийшов на ринг і звернувся до всіх, хто був у залі. – Розпочнуть змаганні маленькі, тому запрошую на ринг Олександра Малишева і Артура Мараховича!

Як тільки я почув ім’я сина, моє серце почало битись так, що я немов вічний генератор. Я швидко підбіг до Саші і нахилився до його вуха.

-Я вірю в тебе! І ти повір у себе! Не важливо, який буде результат, я все одно з тобою!

-Дякую. – він посміхнувся і одягнув капу. – Бені щасм.

-Я не зрозумів тебе, але щасти. – посміхнувся і висадив сина на ринг.

Бій почався, а мої руки немов скаженіли. Тремор ніби взяв мене у полон. Тепер я розумію, чому дідусь завжди так себе вів на моїх змаганнях.

Суперник малого дійсно часто нехтував правилами й бив не на техніку, а на силу, що дуже сильно розлютило Сашу і він також почав бити в силу, але на техніку. Все ж таки, правила він занадто любить.

-Переможець цього бою – Олександр. Вітаємо! – прокричав Костюк.

-Молодець, ти гарно боровся. – я спустив сина з рингу і той обійняв мене.

-У мене ще декілька суперників, але їх більше не боюсь! – він відпустив мене і пару разів побив мене і ногу рукавицями, показуючи свою силу.

-Так і треба! – я засміявся і провів його до інших.

Одним за одним бій. Деякі програвали і плакали, а інші раділи своїм досягненням. Ще трохи ми наблизимось до вирішального моменту. Проте залишається фінал у малюків і підлітків. І я вже знаю результат, принаймні одного бою. Саша пройшов у фінал і неймовірно радів цьому, що давало йому ще більше мотивації.

-Переможцем цього турніру серед малюків став Олександр Малишев, вітаємо переможця! - Я, напевно, був радий більше, ніж Сашка. Малий сплигнув з рингу і побіг до мене. Я міцно обійняв його і відправив його до мами. Нехай також за обіймає сина. –І тепер довгоочікуваний бій для моїх любих вихованців. Сьогодні ваш тренер покаже на собі, як потрібно боротись і вигравати! – я розсміявся і вийшов на ринг. – Давид Йилмаз проти Костюка Сергія Євгеновича.

-Молись на перемогу. – я прошепотів до спортсмена і встав на своє місце.

-Взаємно.

Перший раунд почався. Спочатку все було тихенько, ми стримували себе і намагалась лише іноді зачіплювати. Проте з хвилиною все перейшло у більш жорстокий бій. Постійно удар за ударом, і ми почали серйозно злитись.

Випадково, я завдав не правильного удару і видно, що потягнув м’язи, від чого моя ліва улюблена рука почала не приємненько боліти, і я взявся за неї. Добре, що оголосили перерву, тому я відійшов, аби попити води й розім’яти суглоб.

Я повернув голову і побачив, що Даша підбігла до Сергія і тихо щось розказує йому на вухо. Невже вона обрала сторону проти мене? Навіть, коли я знаю, що вона мене все ще кохає? Чи невже Мія мене обманула? Я розізлився і повернувся на ринг.

-Продовжимо? – я одягнув кап назад і розім’яв шию.

-Що якщо без рукавиць будемо? Чи боїшся? – Костюк зняв з себе боксерське знаряддя і викинув його у бік. – Ссиш?

-На тебе дивляться твої вихованці. Який приклад ти їм подаєш? – витягнув капу і сказав.

-Боїшся значить мене. – я махнув головою і зняв рукавиці.

-Ну давай. – показав, аби він підійшов ближче і ми продовжили наш бій. Проте біль у руці не зникла, якби я не намагався не звертати уваги на неї, вона все одно не переставала мене турбувати, все разу більше-більше. Я знову взявся за руку і відійшов назад, аби перепочити, незважаючи, що раунд ще тривав. Одразу ж зловив на собі косий погляд Сергія і той посміхаючись підбіг до мене, наносячи мені серію сильних ударів в плече.

-Давид! Зупиніть це!