Розділ 13: Клітка.

Спочатку це не виглядало як пастка.

Лора Сомер не відчувала, що щось її обмежує. Навпаки їй здавалося, що стало легше. Менше потреби розбиратись у кожній реакції, але легкість має свою ціну і вона проявляється не одразу.

Одного моменту Лора помітила дивне відчуття, наче щось всередині перестало рухатись вільно. Вона спробувала повернути той стан, у якому можна обрати реакцію. Бо раніше вона могла вагатись, а тепер цього не було. І тоді вперше з’явилось відчуття, яке не можна було пояснити звичними словами:

"ніби вона не має куди відійти всередині себе."

Не змогла знайти чіткої відповіді, бо кожна думка, за яку вона намагалась зачепитись, вже була сформована. Кожна реакція вже відбулася, кожне пояснення вже готове і в цьому не було хаосу. Навпаки надто багато порядку, наче система працює без збоїв, але без можливості втрутитись.

І тоді з’явилось відчуття внутрішньої замкненості. Наче всі виходи, які раніше існували: аналіз, сумнів, зупинка більше не ведуть назовні. Вони повертають назад у те саме місце, у той самий механізм.

Лора відчула, як ця замкнутість починає стискати повільно і без різких рухів. Разом із цим з’явилось розуміння, що "вона застрягла."

“А якщо ця система… не виникла сама?”

Лора завмерла, бо це питання змінювало все. Якщо це не щось, що “сталося з нею”… Якщо це не вплив, не обставини, не випадковість… Тоді що це?

Через усі попередні кроки, які Лора робила, навіть не помічаючи цього: “це не я”, “це через інших”, “це просто думки”, “це він”. І раптом усі ці фрази зібрались в одну лінію у якій стало видно головне:

"вона не опинилась у клітці, а сама її побудувала."

Крок за кроком з кожним ожним поясненням, кожним перекладанням відповідальності. І тепер ця клітка не мала дверей. Бо вона ніколи не була створена як місце, з якого потрібно виходити. Вона була створена як спосіб не дивитись назовні і саме тому з неї так важко було вийти.