Моє сьоме життя

1

⋆⊱༻𖥸༺⊰⋆

Проживаючи своє сьоме життя, я й уявити не міг, що пам'ятатиму кожну деталь своїх минулих смертей. І це зводить мене з розуму, адже щоразу я помирав болісно, та все одно не можу змінити свою участь.

Перший раз я помер у 1884 році, рівно на своє двадцятиріччя. Пам'ятаю купу гостей, ошатне свято, яке організували мої батьки — Девід та Хлоя Свенсони. Пам'ятаю неймовірно гарний торт, задуті свічки, перший шматок, звичайно, для іменинника, а потім — падіння, очі гостей і батьків, сповнені жаху, і чорну тінь, яка покидала святкову залу.

...Спершу я відчув, як язик обпікає дивний присмак — металевий, гіркий, ніби залізо розчинили в цукрі. Хотів ковтнути, але горло звело судомою, а з-під грудей піднялася хвиля гарячого болю.

Мої пальці мимоволі стиснули край святкового столу, келих із вином вислизнув із рук і розбився об підлогу. У вухах загудів низький, задушливий звук, схожий на дзвін церковних дзвонів десь у далечині. Ноги підкосилися. Світло люстр розпливалося перед очима, і кожен рух залишав за собою тягучий слід, наче я спостерігав усе крізь воду.

Живіт вивернуло болем, легені судомно хапали повітря, та з кожним ковтком здавалося, що дихати стає тільки важче. Щось гаряче підступило до горла — чи то жовч, чи то кров. Я спробував крикнути, але з губ зірвався лише хрип.

Перед очима заплямовано-мутним маревом пропливали обличчя гостей — перелякані, що з жахом відступали назад. Очі матері блищали слізьми, батько застиг, ніби не вірив у те, що бачить.

А потім — тьма. Останнє, що я побачив, перш ніж зануритися в безмежну пітьму, була чорна тінь, що ковзала між людьми до виходу. Тінь, яка цього дня прийшла за мною.

Мене ховали у сімейному склепі Свенсонів, у глибині старого кладовища, де мовчазні ангели з мармуру дивилися в нікуди, а вітер носив запах в’янучих лілій.

Труна була важка, добротна, з темного червоного дерева, оббита зсередини білим атласом. Мої холодні пальці, складені на грудях, стискали букет чорних троянд — останній подарунок матері. Вона стояла поруч у довгій жалобній сукні, тримаючись за руку батька, хоча її тонкі плечі все одно тремтіли. Очі, колись такі живі, тепер були виснажені, порожні.

Дощ ледь накрапав, залишаючи крихітні краплини на чорних парасольках присутніх. Вони не плакали — лише дивилися мовчки, з якимось напруженим страхом. Чи справді вони оплакували мене? Чи, може, боялися, що смерть, яка так раптово забрала мене, прийде і за ними?

Коли труну почали опускати в землю, мотузки стисли боки кришки, і на мить здалося, що вона трісне від цього тиску. Земля під ногами була м’яка від вологи, ніби теж чекала, поки мене поглине. Священник тихо читав молитви, його голос лунав глухо, ніби крізь товщу води.

А потім — перший удар. Лопата розсипала грудки сирої землі по кришці труни, і цей звук — глухий, моторошний, важкий — пробився крізь мою смерть.

Я не міг кричати. Не міг боротися. Але, Боже, якби міг, я би закричав. Бо навіть у тій темряві, навіть у тій пітьмі я вже знав — це тільки початок.

Після мого поховання в домі Свенсонів оселилася тиша. Не просто скорботна мовчанка, а щось глибше, страшніше — ніби смерть, яка забрала мене, залишила за собою порожнечу.

Мати більше не виходила з дому. Вона проводила години в моїй кімнаті, сидячи на краю ліжка, ніби я ось-ось повернуся. Її волосся, ще недавно густе й темне, за кілька місяців посивіло, а очі, що завжди світилися теплом, стали мутними, як у людини, яка втратила сенс життя.

Батько, навпаки, намагався жити, як раніше. Він ходив на зустрічі, займався сімейним бізнесом, влаштовував прийоми. Але всі бачили, що він змінився. Його постава більше не була такою гордою, а у виразі обличчя з’явилося щось надламане. Вночі він довго не спав, а коли все ж засинав, прокидався від жахливих кошмарів. Слуги розповідали, що іноді він блукав будинком, шепочучи моє ім’я.

А потім сталося те, чого ніхто не очікував.

Одного ранку мати не вийшла з кімнати. Коли її знайшли, вона лежала на ліжку в моїй кімнаті, в тій самій чорній сукні, в якій була на похороні. На столику поруч стояв порожній флакон з-під снодійного, а в руках вона стискала мою дитячу іграшку — маленького плюшевого ведмедя. Вона пішла до мене, бо життя без сина стало для неї нестерпним.

Батько пережив її лише на кілька місяців. Кажуть, що він занадто багато пив, що серце не витримало, але я знаю правду. Він не хотів жити без нас.

І коли його поховали поруч із матір’ю, я відчув, що наша історія тут закінчилася.

​Після похорону Свенсонів будинок ніби втратив душу. Він стояв на околиці, високий і похмурий, та тепер здавався ще темнішим, ніж будь-коли. Спочатку люди просто шепотілися, проходячи повз, а згодом почали обходити його десятою дорогою. Навіть переходили на інший бік вулиці, опускаючи очі додолу й прискорюючи крок, мов боялися, що сама будівля може простягнути до них руки.

​По місту швидко поповзли чутки. Хтось говорив про раптову, незрозумілу смерть сина на власному двадцятиріччі, хтось згадував згаслу матір у чорній сукні та зламаного горем батька, який не пережив втрати. Усе це склалося в одну моторошну картину: будинок мимоволі став вважатися проклятим. Місцеві запевняли, що в його стінах досі бродить лихо, а той, хто наважиться переступити поріг, не вийде звідти цілим.

​З кожним роком маєток занепадав усе дужче. Віконниці перекосилися і тихо рипіли на вітрі, наче скаржилися на самотність. На високих вікнах осів товстий шар пилу, крізь який ледь пробивалося бліде світло, а на кам’яних сходах і стінах сміливо розросталися плющ і мох. Сад, колись доглянутий, затягнуло бур’янами, і дерева сплелися гіллям так щільно, що вдень під ними панував сутінок.

​Ніхто не наважувався купити його, здати в оренду чи навіть просто зайти всередину, щоб навести лад. Прокляття не потребувало доказів — людям вистачало страху. І будинок стояв, порожній і забутий, як мовчазний пам’ятник моїй першій смерті, доки темрява навколо нього ставала дедалі густішою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше