Епілог

На першому світлофорі Єгор накрив долонею мої руки, зчеплені в нього на животі.

— Усе добре? — запитав, трохи повернувши голову.

Я кивнула й міцніше обійняла його.

Перед виїздом він сам перевірив застібку мого шолома, поправив комір куртки, щоб не натирав шию, і дочекався, поки я зручно вмощуся позаду. Тепер рушав плавно, завчасно пригальмовував перед поворотами й залишав достатньо відстані до машин попереду. Віз мене так дбайливо, наче я була найціннішим, що він будь-коли тримав у руках.

Я пам’ятала нашу першу поїздку. Як стискала його куртку, боячись поворухнутися, як хотіла швидше відчути землю під ногами.

Сьогодні мені хотілося, щоб дорога тривала довше.

Місто поволі залишалося позаду. Сонце ковзало по вікнах будинків, між деревами миготіли знайомі паркани. Я дивилася вперед поверх його плеча й усміхалася під шоломом, знаючи, що він цього не бачить.

У кишені лежав телефон із повідомленням від Полі.

«Ви скоро? Морква вже відкрив усе, що можна було відкрити».

Я прочитала його ще перед виїздом і відповіла, що скоро.

Про те, що ми приїдемо разом, не написала.

Знайомі голоси стало чути, щойно Єгор заглушив двигун.

У саду вже зібралися майже всі. Руслан переносив до столу складний стілець, Поля розкладала щось по тарілках, а Морква стояв поруч із відкритим пакетом і, судячи з її виразу обличчя, знову допомагав переважно собі.

Єгор надійно втримував байк, поки я, спершись на його плече, злізала. Лише коли я стала обома ногами на землю, він підвівся сам і зняв шолом.

— Ну як? — запитав.

— Мені сподобалося.

Він уважно глянув на мене, наче перевіряючи, чи не кажу я це з ввічливості.

— Правда.

Його обличчя відразу пом’якшало.

Я потягнулася до застібки під підборіддям, але він уже відступив ближче.

— Давай допоможу.

Я опустила руки. Єгор розстебнув ремінець і обережно зняв із мене шолом, притримавши пасмо, яке зачепилося за край. Волосся впало мені на щоки. Він прибрав його пальцями й затримав на мені погляд.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

— У мене все прим’яте?

— Трохи.

— А ти міг сказати щось приємне.

Він усміхнувся й коротко поцілував мене.

— Привіт.

Я засміялася.

— Ми вже бачилися.

— У шоломі ти була далеко.

Поки він прилаштовував наші речі, я пригладила волосся й озирнулася на сад. Поля саме підняла голову. Побачила мене, усміхнулася — і раптом завмерла.

Єгор повернувся, взяв мене за руку й переплів наші пальці.

Я стиснула його долоню у відповідь.

Поля повільно перевела погляд із наших рук на моє обличчя. Її усмішка стала такою широкою, що я не витримала й усміхнулася теж.

Руслан простежив, куди вона дивиться. Зупинився зі стільцем у руках.

За кілька секунд на нас дивилися всі.

— Привіт, — сказала я, коли ми підійшли.

Морква опустив пакет.

Глянув на Єгора. На мене. Знову на наші руки.

— Ну нарешті!

Я здригнулася від його голосу, а Єгор поруч засміявся.

— Сашо, тихіше, — попросила Поля, хоча сама вже сміялася.

— Я не можу тихіше! Ми вже думали, що цього ніколи не станеться!

— Хто це «ми»? — запитав Єгор.

Морква широко обвів рукою компанію.

— Усі люди, які змушені були дивитися, як ви спілкуєтеся!

— Ти міг відвернутися, — зауважила я.

— На такому цікавому місці?

Руслан нарешті поставив стілець і похитав головою, усміхаючись.

— Дайте їм хоча б зайти.

— Вони зайшли. Я все бачив, — Морква знову вказав на наші руки. — Тільки тепер не починайте пояснювати, що ви просто разом їхали.

— Сашо, — сказала я, — якщо ти ще голосніше прокричиш, нам не доведеться повідомляти батькам.

Компанія вибухнула сміхом.

— Можу допомогти, — запропонував він.

— Ми впораємося, — відповів Єгор.

І так просто, так спокійно це прозвучало, що я на мить перестала слухати решту.

Ми.

Поля підійшла й обійняла мене. Заради цього довелося відпустити Єгорову руку, але він залишився поруч, вітаючись із хлопцями.

— Ти могла хоча б натякнути, — прошепотіла вона мені на вухо.

— Ти б мовчала?

Поля відсторонилася й подумала.

— Ні.

— От бачиш.

Вона засміялася, а потім уважніше подивилася мені в очі.

— Усе добре?

Я кивнула.

— Так.

Цього разу мені не довелося добирати вираз обличчя, щоб вона повірила.

Нас посадили поруч, хоча Морква ще якийсь час вимагав окремого тосту за власне терпіння.

— Ти ж нічого не зробив, — зауважила Катя.

— Я чекав.

— І їв, — додала Поля.

— Треба було якось підтримувати сили.

Єгор підсунув мені тарілку, а я забрала з його рукава тоненьку гілочку, що зачепилася, коли ми заходили. Він на мить перехопив мою руку й торкнувся губами пальців, перш ніж відпустити.

Я зустріла Полин погляд через стіл.

Вона вже відкрила рота.

— Навіть не починай, — попередила я.

— Я нічого не сказала.

— Ти вже подумала.

— Подумала, — погодилася вона. — І правильно.

Руслан засміявся й обійняв її за плечі.

Розмови поступово повернулися до звичного: у когось зламався ноутбук, хтось шукав роботу, Морква доводив, що наступного разу треба їхати до озера з ночівлею. Катя запитала про відео для танцювального інтенсиву.

— Надіслала вчора, — відповіла я.

— Нарешті! Чому мовчала?

— Хотіла спочатку надіслати, а потім уже розповідати.

— І скільки разів перезаписувала?

Я підняла три пальці.

Єгор поруч ледь кашлянув.

Я повернула до нього голову.

— Три останні.

— Я нічого не сказав.

— Але збирався.

Він усміхнувся й підняв руки, здаючись.

Я почала розповідати Каті, як на найкращому записі посеред номера в залу зайшов чоловік ремонтувати вікно. Показувала, як він завмер із драбиною, намагаючись зрозуміти, чи можна пройти, а потім усе-таки вирішив, що можна.