Глава 47. Тільки для нас

Наступного вечора Єгор написав о пів на дев’яту.

«Як ти?»

Я сиділа на ліжку з книжкою, яку вже хвилин десять тримала відкритою на тій самій сторінці. Побачивши його ім’я, опустила очі на текст, ніби могла спочатку закінчити абзац, а вже потім вирішувати, що відчуваю.

«Нормально».

Відповідь вийшла сухою. Я це бачила, але виправляти не стала.

«Як минув день?»

«Була на заняттях. Потім удома».

«Я сьогодні теж нарешті дістався додому вчасно. Намагаюся приготувати вечерю. Поки виграє вечеря».

Я подивилася на повідомлення трохи довше, ніж на попередні, і поклала телефон поруч.

Того вечора він більше не писав.

Не запитав, чому я мовчу. Не повернувся до поцілунку, не намагався з’ясувати, що тепер між нами. Побажав доброї ночі, коли я вже збиралася вимикати світло, і на цьому залишив мене в спокої.

Наступного дня запитав знову.

А потім іще.

Єгор не з’являвся без попередження біля залу, не просив Руслана покликати мене на зустріч. У компанії вітався, міг сісти неподалік, але не вимагав уваги. Коли я йшла додому, не перетворював це на привід залишитися зі мною наодинці.

Спочатку я помічала кожну таку дрібницю.

Потім поступово перестала чекати, що за нею обов’язково буде щось іще.

За кілька днів він надіслав пісню.

Я завмерла, побачивши посилання.

Слідом прийшло довге повідомлення.

«Тут послухай, як гітара з’являється після першого приспіву. Спочатку її майже не чути, а потім вона повторює мелодію голосу, тільки трохи інакше. І ближче до кінця є пауза — здається, що зараз усе закінчиться, але вони залишають ще кілька тактів. Мені сподобалося. Подумав, тобі теж буде цікаво».

Я прочитала пояснення двічі.

Потім дістала навушники.

Пісня справді була гарною. Я повернулася до паузи, про яку він написав, переслухала її й лише тоді відповіла:

«Там хочеться затримати рух».

Він написав майже відразу:

«Я так і подумав».

«Ти тепер у нас хореограф?»

«Ні. Але одну вимогливу хореографку вже трохи знаю».

Я всміхнулася.

«Не перебільшуй свої успіхи».

«Тоді слухаю зауваження».

Я надіслала йому іншу композицію. Без наміру говорити про щось особисте — просто хотіла показати, що мала на увазі. Пояснила, де змінюється ритм і чому мені подобається середина.

Коли відклала телефон, минуло майже сорок хвилин.

Книжка так і лежала поруч нерозкрита.

Відтоді пісні з’являлися регулярно. І щоразу Єгор додавав пояснення: що саме почув, чому повернувся до цього запису, яка деталь нагадала йому нашу розмову. Іноді писав стільки, що я жартувала про необхідність окремого зошита для його лекцій.

Мені більше не доводилося шукати себе в кожному рядку чужого тексту.

Якщо він хотів сказати, що думав про мене, то так і писав.

Одного вечора під посиланням було:

«А цю надіслав просто тому, що захотів із тобою чимось поділитися».

Я довго дивилася на ці слова.

Потім натиснула відтворення.

Уперше він зателефонував після того, як я відповіла, що вже вдома.

Спочатку запитав повідомленням:

«Можна набрати?»

Я сиділа біля вікна, загорнувши ноги в плед. Від самої думки почути його голос стало неспокійно, хоча кілька хвилин тому ми цілком нормально листувалися.

«Ненадовго».

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

— Ти так урочисто відповіла, що я вже перевірив, чи не помилився номером.

— У тебе обмежений час. Витрачай розумно.

Він тихо засміявся.

Ми поговорили хвилин десять. Про його день, моє заняття, фільм, який усі обговорювали в чаті. Я здебільшого слухала, відповідала коротко й почувалася дивно від того, що його голос звучить так близько, у моїй тихій кімнаті.

Коли сказала, що треба готуватися на завтра, він одразу попрощався.

Я ще кілька секунд тримала телефон біля вуха після завершення дзвінка.

Наступна розмова тривала довше.

А ще за тиждень я сама розповідала йому, як ми з Катею посперечалися через постановку, як я потім передивилася запис і зрозуміла, що вона мала рацію. Єгор слухав, іноді щось уточнював, а коли я нарешті замовкла, сказав:

— Ти їй уже написала?

— Ще ні.

— Боїшся, що збереже повідомлення?

— Звичайно. Потім показуватиме щоразу, коли я з нею не погоджуся.

— Напиши голосовим. Хоч роздрукувати не зможе.

Я засміялася так голосно, що мама зазирнула до кімнати. Побачила телефон, моє обличчя, усміхнулася й мовчки зачинила двері.

Поступово я почала розповідати йому те, чого він не питав.

Про дурний сон. Про книжку, яка розчарувала наприкінці. Про те, як хвилююся перед новою постановкою, хоча в залі вдаю, що все під контролем.

Одного разу він написав, що затримається на роботі й зателефонує пізніше. Я прочитала повідомлення, відповіла «добре» й тільки згодом помітила, що цього разу справді спокійно повернулася до своїх справ.

Коли він набрав, я вже лежала в ліжку.

— Не спиш?

— Майже.

— Тоді завтра поговоримо.

— Ні, — сказала я й сама здивувалася, як швидко це вийшло. — Розкажи, що там у тебе.

Я перевернула подушку прохолодним боком, зручніше вмостилася й заплющила очі, слухаючи його.

Запрошення прозвучало одного звичайного вечора.

Я саме складала випрану форму, притиснувши телефон плечем до вуха, коли Єгор сказав:

— Лізо, я хочу запросити тебе на побачення.

Футболка залишилася в мене в руках.

— На побачення?

— Так. У суботу, якщо ти вільна.

Я поклала футболку на ліжко й узяла телефон нормально.

— Ти цього разу вирішив уточнити формулювання?

— Вирішив, що нам обом буде простіше, якщо я скажу прямо.

У його голосі була легка усмішка, але слова звучали серйозно.

— Тільки ми вдвох, — додав він. — Повечеряємо, погуляємо. Я хочу провести з тобою вечір.