Глава 46. Просто кава

На цей тиждень я залишила собі тільки те, з чим знала, як упоратися.

Пари, тренування, дорога додому. Увечері — душ, вечеря, завдання на завтра. Я знову складала форму в сумку, ставила будильник і лягала спати, не перевіряючи, хто ще з’явився в мережі.

Принаймні намагалася.

Після розмови з Полею мені потрібна була тиша. Кілька днів, у яких ніхто не дивитиметься на мене надто уважно, не запитуватиме про Єгора й не розповідатиме, що він колись говорив комусь іншому.

У вівторок компанія збиралася ввечері в центрі. Я відповіла, що зайнята, і залишилася в залі після заняття. У четвер Руслан запропонував подивитися фільм у нього. Я написала, що втомилася.

Це було правдою. До того часу я вже встигла втомитися настільки, що дорогою додому ледь не проїхала свою зупинку.

Поля не наполягала. Надіслала фотографію безглуздого светра, який знайшла в магазині, запитала, як справи з навчанням, а потім написала:

«Захочеш просто пройтися вдвох — я поруч».

Я подякувала.

Про Єгора ми більше не говорили.

Він теж мовчав. І хоча саме цього я хотіла, іноді ловила себе на тому, що відкриваю повідомлення без жодної причини. Тоді сердилася, відкладала телефон і знаходила собі ще якусь справу.

Найкраще допомагав зал.

Там можна було зайняти кожну хвилину, а якщо думки все-таки поверталися до озера, увімкнути музику голосніше й почати спочатку.

У п’ятницю Катя вже перевзулася, а я ще стояла біля колонки, шукаючи потрібний фрагмент.

— Ти залишаєшся?

— Ненадовго.

Вона сперлася плечем на одвірок.

— Ти вчора теж так сказала.

— Сьогодні справді ненадовго.

Катя подивилася на мене без усмішки.

— Лізо, ти вже втомлена. Завтра доробиш.

Я хотіла відповісти щось дотепне, але сил вистачило тільки на кивок.

Після її відходу я все-таки повторила зв’язку. Потім ще раз. На третьому повторі запізнилася з перенесенням ваги, збилася й зупинилася посеред зали, важко дихаючи.

У дзеркалі навпроти стояла дівчина з почервонілим обличчям і пасмом волосся, що прилипло до шиї. Я дивилася на неї кілька секунд, а тоді підійшла до колонки й вимкнула музику.

На сьогодні вистачить.

Із корпусу я вийшла після шостої. На плечі висіла сумка, у руці був телефон із розкладом транспорту. Я саме намагалася зрозуміти, чи встигну на найближчий автобус, коли підняла очі.

Єгор стояв біля сходів.

Побачив мене, прибрав телефон у кишеню й випростався. На ньому була світла сорочка із закоченими рукавами, темні штани; машина стояла трохи далі, біля тротуару.

Я зупинилася на останній сходинці.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт. Звідки ти знаєш, що я тут?

— Руслан сказав.

Я поправила ремінець сумки.

— Навіщо?

Він трохи нахилив голову.

— Навіщо сказав чи навіщо я тут?

— Друге.

Єгор подивився мені в очі.

— Лізо, я хочу поговорити з тобою. Ходімо вип’ємо кави?

Повз нас вийшли дві дівчини. Я машинально посунулася, пропускаючи їх, і знову повернулася до нього.

— Єгоре, у мене немає ні бажання, ні часу на твої емоційні гойдалки. Я не хочу.

Він опустив погляд, повільно вдихнув.

— Лізо…

Моє ім’я прозвучало тихо, без звичного жарту. Я мимоволі завмерла, бо приготувалася до зовсім іншого тону.

— Будь ласка. Це просто кава.

Я мовчала.

Він не брав мою сумку й не показував на машину, наче все вже вирішено. Стояв навпроти та чекав, поки я відповім.

Мені хотілося повернутися до свого вечора, у якому все було зрозуміло. Дістатися додому, вимити голову, поїсти. Не сидіти потім пів ночі, згадуючи кожну його фразу.

Але я пам’ятала, що сказала Полі.

Якщо йому щось треба, нехай говорить сам.

Тепер він прийшов.

— Ненадовго, — відповіла я.

Єгор кивнув.

— Добре.

Дорогою ми майже не розмовляли.

Він запитав, чи не холодно від кондиціонера. Я сказала, що нормально, й повернулася до вікна. На світлофорі написала мамі, що трохи затримаюся в центрі, після чого прибрала телефон у сумку.

Я не збиралася допомагати йому почати.

Колись обов’язково придумала б якесь питання, розповіла б щось про заняття — аби тільки між нами не було цієї незручної тиші. Зараз я залишила її нам обом.

У центрі Єгор звернув у тихий провулок і припаркувався біля старого будинку.

Ми пройшли повз квіткову крамницю, зайшли в невелике подвір’я, і там я побачила кафе, якого раніше не помічала. Кілька столиків надворі, вузькі вікна, світлі фіранки й маленький ліхтар над дверима.

Усередині пахло кавою та випічкою. Біля вікна сиділа жінка з книжкою, за дальнім столиком тихо розмовляла пара. На підвіконнях стояли рослини, а дерев’яна підлога ледь скрипнула під моїм кроком.

— Тут? — запитав Єгор, зупинившись біля вільного столика осторонь.

Я кивнула.

Він відсунув мені стілець. Я сіла, поставила сумку біля ніг і взяла меню, хоча вже знала, що замовлю.

Єгор влаштувався навпроти.

Офіціантка підійшла майже відразу. Я попросила капучино, він — американо. Від десерту відмовилася.

Коли ми залишилися самі, я поклала руки на коліна й подивилася у вікно.

Мовчання затягувалося.

Єгор провів пальцем по складеній серветці, потім прибрав руку. Я помітила цей рух, але нічого не сказала. Він запросив мене поговорити. Я прийшла.

Каву принесли за кілька хвилин.

Я обхопила чашку долонями й відразу відпустила — надто гаряча.

Єгор дочекався, поки офіціантка відійде.

— Я хочу вибачитися за суботу.

Я підняла очі.

— За те, як розмовляв із тобою. І за те, що продовжив, навіть коли ти прямо сказала, щоб я припинив.

— Ти вже вибачався біля озера.

— Знаю. А потім знову поводився так само.

Я кивнула й чекала.

Він не торкався своєї чашки.

— Мене зачепило, як ти розмовляла з Артемом. Я приревнував і почав зриватися на тобі, хоча ти нічого поганого не зробила.