Глава 45. Не треба було

Коли я повернулася до пледів, Єгор розмовляв із Русланом. Побачив мене, на мить замовк, а потім продовжив, уже дивлячись кудись убік.

Я сіла біля Каті й потягнулася по свою сорочку.

Мені хотілося, щоб наша коротка розмова щось змінила. Він визнав, що відповів різко, я сказала достатньо, аби стало зрозуміло: зі мною так не треба. Тепер можна було просто провести решту дня з друзями.

Я навіть спробувала.

Допомогла Полі зібрати порожні контейнери, посміялася з фотографії, на якій Морква вийшов із заплющеними очима й дуже урочистим виразом обличчя. Потім ми ще раз зайшли у воду, але сонце вже опускалося, і довго плавати не хотілося.

Єгор залишився на березі.

Він не влаштовував сцен. Не згадував Артема й майже не звертався до мене. Проте різкість нікуди не поділася: вона проступала в коротких відповідях, у тому, як він обривав звичайну розмову, щойно хтось ставив зайве, на його думку, питання.

Коли Руслан запропонував трохи пізніше зіграти в м’яч, він відповів:

— Грайте.

— Ти не будеш?

— Я ж сказав.

Руслан повільно кивнув і більше не перепитував.

Я сиділа неподалік, обгорнувши рушником мокре волосся, й дивилася на озеро. Після дороги сюди це було особливо неприємно. Там він умів бути уважним, спокійним, міг посміятися із себе й не ображався на мої відповіді. Я вже почала звикати до думки, що поруч із ним не обов’язково весь час чекати підступу.

Вистачило кількох хвилин чужої уваги, щоб він знову став людиною, біля якої я обережно добирала слова.

Під вечір ми почали збиратися. Поля складала пледи, Катя перевіряла, чи нічого не залишилося в траві, а хлопці носили речі до машин. Я вже перевдягнулася й стояла біля сумки, намагаючись умістити в неї мокрий рушник так, щоб не намочити книжку.

Телефон коротко завібрував.

Я глянула на екран. Артем написав, що вони вже доїхали, і побажав гарного вечора. Я відповіла, що ми теж збираємося додому, й поклала телефон у бічну кишеню.

— Усе встигла? — запитав Єгор.

Він стояв за кілька кроків із порожнім пакетом у руці.

— Що саме?

— Відповісти.

Я повільно застебнула сумку.

— Так.

Єгор кивнув, ніби почув саме те, чого очікував, і нахилився по пляшки.

Я відчула, як утома, яку весь день вдавалося не помічати, раптом стала важкою. Уже не хотілося вигадувати влучну відповідь, удавати, що ми просто обмінюємося шпильками, чи з’ясовувати, чим саме його зачепила моя усмішка іншому хлопцеві.

— Знаєш, — сказала я, — мені сьогодні на хвилину здалося, що ти змінився.

Він випростався.

Я подивилася йому в очі.

— Схоже, здалося.

Єгор завмер. У нього ледь розтулилися губи, але я вже підняла сумку на плече.

— Лізо…

— Я не хочу продовжувати.

Це вийшло тихо. Без тієї різкості, якою я іноді сама себе захищала. Мені справді більше нічого не хотілося пояснювати.

Я пішла до машин.

Руслан саме складав у багажник стільці. Поля стояла поруч, тримаючи пакет із залишками їжі, а Катя вже сиділа ззаду й шукала щось у телефоні.

— Руслане, можна я з вами поїду? — запитала я.

Він на секунду підняв очі від багажника.

— Звичайно. Клади сумку сюди.

Ніхто нічого не сказав.

Поля мовчки посунула пакет, звільняючи місце, Катя забрала свою кофту із сусіднього сидіння. Не було жодного жарту про те, що ми знову посварилися, жодного здивованого погляду, який вимагав би пояснень.

Я була вдячна їм за це настільки, що не змогла одразу вимовити навіть просте «дякую».

Єгор підійшов, коли я вже відчиняла задні дверцята.

Я відчула його погляд і все-таки озирнулася. Він стояв біля своєї машини з ключами в руці й дивився на мене важко, без спроби всміхнутися. У тому погляді було стільки невисловленого, що ще кілька годин тому я неодмінно почала б розбирати кожну дрібницю.

Зараз я просто сіла.

Руслан зачинив багажник. Поля влаштувалася попереду, Катя простягнула мені навушник, але я похитала головою й прихилилася до вікна.

Коли ми виїхали з-під дерев, я не подивилася, чи рушив Єгор слідом.

Катю відвезли першою. Вона обійняла мене перед виходом і сказала, що завтра надішле фотографії, на яких у мене «хоча б обидва ока відкриті».

Я усміхнулася, попрощалася й знову замовкла.

Руслан увімкнув тиху музику. Поля розповіла щось про забутий біля озера пакет, потім сама згадала, куди його поклала. Ніхто не намагався втягнути мене в розмову, і поступово я змогла розслабити плечі.

Перед нашим будинком Поля повернулася до мене.

— Нам потрібен дівочий вечір.

Я підняла голову.

— Просто потрібен, — додала вона. — Ми давно нормально не сиділи вдвох.

— Давай.

— Завтра в тебе щось є?

— Нічого такого.

— Тоді завтра. Я приїду після обіду, залишуся на ніч.

Я кивнула.

Руслан вийшов дістати мою сумку. Перед хвірткою я подякувала йому за дорогу, а він коротко торкнувся мого плеча.

— Відпочинь.

Я ще раз кивнула й пішла до будинку.

Мама запитала, як озеро. Я відповіла, що добре, показала кілька фотографій, а потім піднялася до себе. У душі довго змивала пісок із ніг, хоча вода вже давно стікала чистою.

За день я встигла зрадіти цій поїздці й пошкодувати, що погодилася.

Найгірше було те, що я точно знала момент, коли все змінилося.

Наступного дня Поля приїхала з невеликим рюкзаком, пакетом снеків і двома тканинними масками для обличчя.

— Я підготувалася, — сказала вона, викладаючи все на моє ліжко.

— Бачу. Плануєш мене годувати чи ремонтувати?

— За обставинами.

Ми спустилися на кухню, зробили чай, потім замовили піцу й довго вибирали фільм. Поля відкидала все сумне, я — усе, де герої закохувалися за перші десять хвилин.

— З такими умовами залишиться документальний про пінгвінів, — зауважила вона.